ПАЛІМПСЕСТ

UNDECEM ORATIONIS

МОНОЛОГ

Що хочу сховати в рядках цих зболілих,

Що вилити хочу і з болем на аркуш

Байдужий? Де взятися силі,

Щоб біль мій холодний розбити на безліч

Дрібних, як людина, турбот й негараздів,

Розкидати полем і над океаном,

І цими стражданнями перетворитись

На світ, чиї рани

Кров'ю спливають моїх монологів,

Де викричать мушу

Усі протиріччя, з яких я складаюсь,

Й що безжалісним богом

З народження миті –

До вічності смерті

Мене переслідують разом із словами,

Яким я повірив в добу архаїчну,

Коли лише міфи оспівував я

Про кожен із звуків

І їхнє зображення, що з них мозаїчно

В свідомості десь складалося глухо,

Мов бій каменярського молота стукав

У мене у скронях із серця ударом,

Що разом із подихом, де переживання

Людини, що світ відкриває,

Злилися у музику космогонічну

Із міфу про мене. Про мене у світі

І світ у мені. Ліричну. Ліричну...

Але не митець складав мою смальту,

І смальта та виявилась лише брудом,

В який я повірив, як в щось світосяйне.

І, споглядаючи ці брудні груди

Непевні, до мене прийшло

Розчарування і серце пекло,

І спрагою нудила невідповідність

Між вірою, мрією

Та тим, що було

За цими словами,

Що чув я і бачив за ними: садами

З усіх лексиконів не описати

Того, що я бачив...

Хиталася віра, одначе надія

Стоїть, наче прапор, завжди наостанку...

Слова мене зрадили,

Та з ночі до ранку,

Із ранку до ночі

Я бачив людей, дивився їм в очі,

І кожній бажав дарувати той образ,

Що віками носив із собою в надіях,

Летів на її повітряних крилах…

Я бачив людину і дарував

Їй те, що я відчував,

Вона є, що бачив у неї...

Я помилявся у людях. Проте я

З надією довго не хтів розлучатись,

Хоч люди дари на смітник викидали

Й не цінували.

Своїми дарами я сам себе вбив.

Принаймні надію,

Під удари підставив

її, а вона

Для людської жорстокості

Була зам'яка...

І ось у безодню дивлюсь розпростерту

Й гадаю,

Чи в муках померти,

Заплющити очі,

Сказати "не знаю",—

Не знаю нічого і не відчуваю

Нічого. Чи проіснувати

Ще декілька митей

Для того, щоб блазнем

По людях ходити?

Ходити кудись своїх мрій пілігримом,

Ходити, просити, дивитися з сумом...

Навіщо це все?

Чи варті ті миті,

Що вічністю будуть все одно позабуті,

І ті, що не мають жодної суті

В собі. Все одне принесе

Мене струмом Хронічним,

Струмом холодним, безликим, космічним

До першоджерел,

Де, можливо, колись,

Коли вже відбулись

Усі розстановки частин і речей,

Почнеться ізнову життя

Кожної суті і мене. І я

Знову пройду весь свій шлях із початку,

Народження й смерть,

І втрату надії, і віри, й любові,

І в муках помру. І так без останку...

Чи може всі цикли зіллються в один,

І, раптом, з апокаліптичних годин,

Спасіння народиться десь у безодні?..

Надії не маю,

Бо серце холодне...

Все вмерло в мені.

Та я це живий.

Й зрадливе "не-Я"

Викликаю на бій.

1.III.1999;

Київ