ПАЛІМПСЕСТ

Щоденник-палімпсест

МСМХСІХ a.D.

Присвячується Г.В.Р.:

Exaudi orationem meam:

Ad Me omnis caro veniet.

"Завжди бути одному надто багато для мене", - так вважає самітник. "Завжди один та один – з часом це утворює два! "Я" та "мене" надто пильнують у розмові; як витримати це, якби не було друга? Завжди для самітника друг є третім: третій – це пробка, що заважає розмові двох опуститися в бездонну глибину речей. (Ф.Ніцше, "Так казав Заратустра")

 

Передмова

            Як відомо, після написання будь-який текстуальний твір певною (а іноді навіть і досить значною) мірою відокремлюється від свого автора. Він починає жити та розвиватися самостійно, коли його щоразу прочитують, цитують тощо, тобто в тому процесі, який прийнято називати наррацією. Проте необхідно визнати право автора на визначення подальшої долі свого твору, а, отже, він має право й на те, аби домовитися з усіма, хто буде з його твором у подальшому мати справу, щодо пресупозиції, - того, що треба мати на увазі, коли ми починаємо досліджувати цей текст.

            Отже, ця робота є першим твором з двох “Палімпсестів”. Проте, на нашу думку, доцільніше працювати з ним вже після того, як читач ознайомиться з “Палімпсестом ХХІ – ХХІІ a.D.”. Хоча з самого початку цей “Щоденник…” замислювався як самостійний твір, його, тим не менш, можна розглядати як передвісника основного твору. Тут лише народжується той світогляд, який буде повністю послідовно розкрито автором в творі  2001 –  2002 років.  Даний же твір, якщо його розглядати як самостійний та завершений, має цілий ряд нелоліків:

1)     відсутня єдність інтенції у написанні твору: якщо спочатку це просто постструктуралістська гра в текст, то, починаючи з середини й до кінця, ми потрапляємо в умови онтологічного пошуку, що приховує в собі безліч внутрішніх протиріч, вагань та заперечень;

2)    як наслідок, відсутня також послідовність у використанні термінології; автор рекомендує при прочитанні твору більшу увагу приділяти його змісту, а не словесному оформленню;

3)     спонтанність: уламки різних тем розкидано по всьому твору; на допомогу читачеві приходить у даній ситуації Тезаурус та Іменний покажчик.

Дивлячись на свій твір через два з половиною роки, я бачу, наскільки наївним подекуди було моє розуміння деяких речей, наскільки сміливими були деякі судження. Проте, ця робота дорога автору в першу чергу як віха на шляху становлення його світогляду, й ми вирішили не бути нещирими із самими із собою, виправляючи помилки та намагаючись підлаштувати свій твір згідно з набутими пізніше знаннями та досвідом, адже й останні через деякий час, мабуть, здаватимуться нам ще зовсім незрілими та незграбними. Але, принаймні, достаменно відомо, що мудрі люди ніколи не бажають знову прожити своє життя з самого початку, бо таке бажання знецінювало б все досягнуте ними.

Таким чином, до цього твору треба ставитися, скоріше, як до анатомічного розрізу  певного світогляду, але в жодному разі не як до чогось готового та автономного; це діахронічне представлення “Палімпсесту ХХІ - ХХІІ”.

Пам’ятайте: цю дилогію ми не дарма назвали “Палімпсестами”…

16.ІХ.2001 - 29.VI.2002;

Є.Є.К.  

        

Хронологія

         1.І.

         Людина вільна лише в тому, аби обирати свою неволю.

3.І.

         Вести щоденник. Коли займаєшся цим, розумієш сенс буття. Заповнюючи сторінку, не знаєш, який розвиток подій та думок очікує на тебе в подальшому, який загальний сенс, яка суть, цілого такого літопису, - літопису власної Історії, її синкретизму з буттям, що лежить за межами власного світу. Іноді мізерна думка, про яку не згадав сьогодні, розів’ється в цілу окрему лінію; але як виділити її з самого початку, викристалізувати той критерій, за яким вести свою хроніку? Ти стаєш рабом тексту, головним героєм роману, який вже кимось написано, але ти не бачиш далі за наступну мить...

         4.І.

         Пам’ять. Чим вона є? Чи зберігає комедію чийогось необмисленого виречевлення? Чи матеріалізує в лабіринтах білкових зв’язків verba volant? Чи це лише інша форма існування трьох зошитів, - ретрансляції чиїхось слів, які також є лише виразом якоїсь книги? Яка книга є першою? До якої, немов би то нитки Аріадни, збігаються зворотні шляхи слів; шляхи, на яких віхами, гостинними дворами, де народжуються чутки - трансформація, метаморфоза - є пам’ять?

         А якщо цієї першокниги просто нема? Тоді ніщо і всі ці шляхи порожніх слів, і мотлох, яким забито горища пам’яті; ніщо все те, навколо чого побудовано культуру всього людства...

         24.І.

         У Європі з самої античності існувала сильна традиція. Але сформована давніми еллінами природним шляхом естетична система за три тисячоліття експлуатації цілком себе вичерпала, а спроби в критичні моменти створити щось нове виявлялися надто форсованими, а відтак – штучними. Християнство, наче вірус, привнесло в організм Європи антитіла проти стрімкого старіння, що дещо загальмувало процес стагнації античних ідеалів, але з іншого боку воно примусило пізніше повернутися до цих ідеалів у майже первісному вигляді, без природного розвитку. Така невідповідність світоглядів призвела до формального копіювання у мистецтві, стилі життя, що підштовхувалося, скоріше, модою, аніж природним шляхом розвитку світобачення. Адже дитяча наївність греків та військовий нігілізм римлян навряд чи міг бути зразком для наслідування в XV ст. Це призвело до того, що народи, які ведуть свій родовід від романської культури зараз відходять поступово на другий план, переживаючи кризу; варвари-германці ж, які постійно, хоча й із запізненням, сприймали все романське, але не давали йому повністю витіснити основне – автентичний спосіб мислення, зараз лідирують у Європі...

         1.ІІ.

         Правило-парадокс: складніше в одному цілісному тексті поєднати дві або більше тем однієї тематики, ніж таку ж кількість тем різних тематик.

        

25.ІІ.

         Кажуть, що література – це лише спотворений відбиток дійсності, це не дійсність. Але дійсність – це літературний витвір, де сюжетною лінією є ланцюг із закономірних випадковостей, де є головний герой з прив’язаною до нього умовою, і його лінія корелюється нею. Дійсність – це первинний необроблений текст; літературний твір – це текст, з якого усунено зайві деталі, що заважають або відволікають від ведення основного сюжету та загального сенсу, ідеї даного твору.

         12.ІІІ.

         Всі органи чуття людини сприймають конкретну дійсність, і тому абстрактне відчуття світу так чи інакше опосередковане конкретним. Відношеннями абстрактних понять до конкретних, які їх транслюють, є символи, метафори та алегорії. Таким чином, аби в образотворчому мистецтві передати абстрактне поняття, необхідно лише позбавити конкретний образ, який йому відповідає, саме його конкретики, передавати його як, скажімо, повітряну, світлову, тіньову або іншу подібну субстанцію. Таким чином розв’язується споконвічна проблема зображення Бога, ідеї, мрії, почуття тощо.

         14.ІІІ.

         Одне з найбільш сумнівних місць християнської філософії в тому, що “все в руках Божих”, але кожен відповідає за свої вчинки. Священик підійде від тіла вбитого до його родичів і скаже: “Така воля Господня!” і тут же скаже вбивці: “Тебе покарає Господь!” Найбільш яскрава фігура, що є уособленням цього алогізму є Понтій Пілат. Йому можна протиставити Едіпа, який своїм вчинком засудив власну долю, це був своєрідний апологет.

18.ІІІ.

         Колись Ніцше навчав, що, аби зрозуміти його “Der Wille zur Macht”, “треба піднятися над усіма політиками та націоналізмами”. Дійсно, хіба може Ubermensch прийняти для себе вже готовий шаблон світосприйняття і, врешті, взагалі мислення? Яка може бути нація, коли мої витоки зовсім інші? Будь-яку культуру, яка потрапить в поле мого зору, я можу вважати за свою, якщо почну діяти в її системі координат. Не можна бути носієм культури, до якої ставишся критично, тобто аналізуєш її як сторонній. Це і є висока антикультура, конструктивний нігілізм, на відміну від неосвіченого, деструктивного нігілізму.

         25.ІІІ.

         Страшні метаморфози: в чому таїнство миті, коли те, що лише секунду тому мислило, бачило світ та відображало його у собі, перетворюється на купу багна, яке через певний час, а особливо за певних температурних умовах, почне смердіти… Але є метаморфози страшніші – метаморфози віку. Старість. Вмерти молодим означає назавжди залишитися у людській свідомості, скільки тебе будуть пам’ятати, у розквіті сил, героєм, птахом, що зірвався на льоту… Перед неминучою вічністю так чи інакше затьмарюється кількість ударів серця, які відмірюють час нашого макрокосму від Космогонії до Апокаліпсису.

         Як би змінилося людське життя, якби ми тільки знали день нашої смерті…

         28.ІІІ.

         Я дію лише в системі координат, які склалися в суспільстві історично, і не можу вийти поза їхні межі. Не можу вийти тому, що кожного разу, коли протягом історії хтось робив крок вперед і робив його передчасно, хвороби, - забобони попередньої доби, залишалися недолікованими, і на сьогодняшній день їх накопичилася величезна кількість (майже з усіх світоглядних епох). Постмодернізм – лише для небагатьох, що ж казати про якийсь новий крок? Логічно, це кінець усьому, смерть, це криза всіх недоліків всіх кроків цивілізації, - ось і все.

         2.IV.

         Безрозсудність. Хіба її ірраціоналізм не є сенсом надлюдського буття? Навіщо всю свою енергію, усі свої сили та час приносити в жертву майбутній миті, якої, можливо, ніколи не буде?

Особистість – це та оболонка, яка зіткана з оцінених навколишніми дій людини, створює в їхній уяві її образ, і саме в цій уяві буде одягнена на конкретну особу. І це не має нічого спільного з тим, що діється в середині, де можуть нуртувати страждання, біль, смерть, розбещенність, гріх… Людина – це лише дві фікції: зовнішня та внутрішня.

8.IV.

Людина, яка сидить навпроти мене, - це лише фікція, бо для мене вона не існує поза мною, і лише я наділяю її зовнішніми та внутрішніми рисами, які я в ній бачу. У світі, в якому живе Я, це лише Моє уявлення, створений Мною образ. Людина, яка сидить навпроти мене, може, щоправда, вплинути на свій власний образ в моєму світі, а може й повністю зруйнувати цей образ. Об’єктивно її не існує вже тому, що саме поняття об’єктивного світу має на увазі існування світу суб’єктивного, але, якщо ми вже й розглядаємо світ через суб’єкта, то в цій системі об’єктивного існування дійсності бути просто не може. Суб’єктивний світ – це не те, як речі впливають на бачення світу суб’єкта, а те, як суб’єкт примірює свій внутрішній світ на речі, які він зустрічає.                                                                                                                                                                                                      

                                     

13.IV.

На шляху людини до пізнання самої себе є величезна перепона, яку створила їй світобудова: вона не бачить власних живих очей і не чує свого справжнього голосу. Щоб побачити свої очі, нам необхідно зазирнути у дзеркало, яке є, власне, карикатурою на світ, і в очах дзеркального антиподу ми прочитаємо лише холод. У натовпі ми не чуємо власного голосу, а наодинці в тиші він часто нас жахає, бо людина не вміє головного – вголос розмовляти із собою. Ми не можемо зазирнути собі в очі, не можемо собі нічого сказати, - не дивно, що така нещирість із собою веде людину до багатьох нещасть; порозумітися з іншими неможливо, не зрозумівши себе…

14.IV.

Біблія являє собою інтерес як літературний витвір: дві частини, друга з яких є реконструкцією першої, причому вже не на рівні дієвому, а на теологічно-філософському, з компресією часу. Проте, як ідеологічна база, Біблія, також двоїсто, не витримує жодної критики: перша частина (Старий Заповіт) руйнується доказами етичними, які є тлом християнської релігії. Це вигнання та вбивство народу Ханаану євреями та участь у цьому Бога, сама ідея обраності окремого народу. Новий Заповіт має внутрішні протиріччя на рівні філософсько-ідеологічному: людина є інструментом Провидіння та водночас відповідальна за власні вчинки, тобто за всі свої дії, через які Бог впливає на світ за посередництва людини. Найяскравішим символом цього протиріччя є фігура Понтія Пілата.

15.IV.

Велика хиба розглядати Історію хронологічно. Таке її вивчення є суто суб’єктивним та пов’язане з особливістю сприйняття часу людиною. Лінія часу існує в лише в її уяві та не має аналогу в об’єктивній дійсності. Насправді, Історія синхронна, в ній має місце архетиповість дії, яка визначає історичну поведінку в періодично повторюваних історичних ситуаціях. Як суб-архе-текст, Історія лише при поверховому вивченні являє собою лінійну наррацію. В  дійсності ж вона полілінійна, і критерієм утворення цих ліній є діалектичні, метафізичні та інші зв’язки між окремими подіями, які в свою чергу мають свою внутрішню структуру, сюжетну обмеженість тощо.

21.IV.

Те, як людина сприймає час, є лише ототожненням кожної події з відповідним номером фази або лише точки максимуму якогось маятника абстрактного універсального годинника. Людське сприйняття часу цілком просторове, насправді ж часу як такого, можливо, просто немає. Фікція-час – це переведений людиною гойдальних рух у поступальний, що надало часу в людській уяві лінійності, з’явилися усі ці “до” і “після”, коли, по-суті, такі зв’язки між речами  є причиною та наслідком. Рух – це сукупність комбінацій речей, і кожна попередня комбінація є причиною для наступної. Світ можна описати без часу, і це дало б нам змогу глибше зрозуміти речі, бо тут мірилом їх розвитку ставала б зміна їх внутрішніх характеристик, а не зовнішня абстракція.

29.ІV.

Культура та історія нерозривні. Якщо до культури відноситься існування та внутрішнє функціонування типових, архетипових та інших мисленнєвих структур, то історія презентує ці структури у їхній дії, яка безпосередньо впливає на зовнішній світ та змінює його. Історія – це практичне втілення культури. Культура – це ідеалістичний початок Історії. Таким чином, вивчивши історію, ми можемо пізнати культуру для того, щоб прогнозувати поведінку та дії в певних історичних ситуаціях, а, вивчивши культуру, ми усвідомимо рух Історії в його діалектичному, причинно-наслідковому зв’язку. 

13.V.

Кожна наука, фактично, займається зчитуванням та тлумаченням знаків певного плану архетексту світу. Так, знаком, як об’єкт тлумачення Історії, є подія (або особистість), де сама подія не є самодостатньою, а цілком розкриває себе через аналітичне питання (“Що значить?” = “Яка суть?”). Дата випадає з цієї бінарної опозиції (подія – значення) і вказує лише на місце даного знаку на хронологічній лінії, яка, через концепцію суб’єктивізму відчуття часу, є не чим іншим, як місцем цього знаку відносно інших знаків, своєрідним синтаксисом історичного висловлювання, де визначальною є не лінійна позиція знаку, а те, в яких взаємозв’язках він знаходиться із загальним текстовим планом та кожним його елементом зокрема.

19.V.

Що є визначальним у тріаді “мета – шлях – результат”? Що саме є центром обертання, руху механізму: побачення та визначення мети, шлях до неї, прихід до результату? Скільки і як би не йшла людина до мети, прийде вона лише до результату, який іноді може частково збігатися з метою. Мета – це ідеал, уявлення майбутнього. Результат – це реальність теперішнього. Цей рух є поєднанням абстракції та конкретики. А, отже, без цього поєднання не було б взаємодії, двоїстої цілісності світу у цих двох планах і, отже, рух, що забезпечує дію, функціонування цього механізму цілісності світу, як внутрішньої та зовнішньої сторін людського побутування, є визначальним. Це є універсальна предикація глобального судження.

22.V.

Людина йде темним лібіринтом зі свічкою, що ось-ось згасне, до Мінотавра, якого вона має збороти, але невідомо, чи зборе його, й жодна нитка Аріадни не є дороговказом, - її просто нема, і тому на кожному кроці, перед кожним поворотом або відгалуженням, треба робити вибір та йти на рикання чудовиська, що жахає однією уявою про те, що стоїть за цими звуками, але зрозуміло, що у лабіринті є один шлях, шлях до Мінотавра, або безвихідь.

26.V.

Творці комуністичної ідеології боролися із релігією, а “правильним” способом мислення вважали атеїзм. Неуки, вони не розуміли, що самі створюють релігію, до того ж суто теїстичну, із системою та ієрархією ідолів, жорсткою реґламентацією усіх сфер життя, із гімнами, молитвами та ухваленнями... Вони не дійшли навіть до того, що категорія теїзму не обов’язкова для релігійного світогляду, релігії взагалі. Чітка система переконань та уявлень людини про світ, згідно з якими вона діє, і є, власне, атеїстичною релігією. Релігія – це система уявлень та переконань людини про світоустрій та світобудову.  

         28.V.

         Екзистенція є єдиною можливістю людської уяви. Людське існування, яке, по-суті, є абсолютною випадковістю як взагалі для людства, так і для окремої людини, не припускає існування абсолютного Ніщо. Мільярди чоловічих та жіночих гамет могли б зустрітися, але з них у найкращому випадку народжується одна дитина і не замислюється, що її могло взагалі не існувати. Хоча з іншого боку 50 – 90 років людського життя ніщо порівняно з мільярдами років часу до і після неї. Її нема. Є лише миттєва фікція, ілюзія життя, яка несе в собі жах усвідомлення існування Нічого. Ті, кого нема, не було і не буде, - не відчувають жах.

         29.V.

         Свідомість також не здатна повною мірою осягнути, як той, чиїми почуттями та відчуттями Я відчуваю світ, є саме Я, зачатий випадково саме тоді, а не той інший, що міг би бути зачатий місяць тому до моменту Мого зачаття; яким чином саме Моя свідомість, саме Моє реально існуюче зараз світосприйняття стало наповненням саме того зачаття, саме цієї людини, яка живе саме в цей час, народилася саме в цій частині світу і саме у цих батьків, і чи є таке наповнення неминучим, - якщо б не був зачатий саме Я, то чи був би наповнений саме цим реально існуючим світосприйняттям, саме цією свідомістю зачатий в інший час, в іншій країні, іншими батьками; чи має тоді сенс питання: якби Я був зачатий (народжений) тоді-то, там-то, такими-то..? Реальність Небуття набагато реальніша за реальність існування, але її нема кому усвідомлювати. 

         31.V.

         Коренем всіх людських дій, гріхів, а також чеснот, є Ego, його вигода. Вигода може бути зовнішня, яка базується на матеріальних та найпримітивніших духовних благах, та внутрішня, яка має в середині самоствердження та характер самоусвідомлення. Найвищим ступенем такої вигоди є страждання і навіть смерть заради усвідомлення своєї сили, мужності, витривалості, чесності, внутрішньої любові тощо. Ця вигода є насолодою обраних,  в корені будь-якої подібної вигоди лежить оцінка двох альтернативних варіантів та вибір одного з них. Коли вигода самоусвідомлення перевищує страждання, вигоду життя, - це є найвищою мірою ego-їзму для обраних.

         1.VI.

         Система координат будь-якої релігії реалізується та існує лише в межах певного суб’єкта. Немає особи Бога, є лише його особистість, тобто уявлення та віра людини в нього, які скеровують її поведінку. Суб’єктивістськи тлумачена Біблія набуває абсолютно нового змісту, вона починає розповідати про становлення внутрішнього, а, отже, - сакрального світу людини. “Бог створив людину,” – це означає, що лише коли у людини з’явився ідеал, втілений у божественній особистості, вона і стала власне людиною. “Спочатку було слово,”- саме друга сигнальна система – мова – означала собою появу в людини другої реальності, - надреальності, яка вирізнила її зі світу натурального.

         2.VI.

         Суб’єктивістське прочитання та тлумачення Біблії не може бути однозначним. Вона, як і будь-який інший перевірений Історією текст, може бути лише запропонованим віками ключем, планом саморозкриття, де на перше місце виходить не сам текст, а над-текст, його тлумачення конкретною людиною. Це лише система критеріїв та понять, відносно яких ця людина може проаналізувати себе. При цьому вибір тексту та навіть його наявність є факультативними, він є лише допоміжною схемою для аналізу і не заперечує самостійного творення людиною такої схеми. Віра в певний текст є лише проблемою стилю.

         3.VI.

         Думка – це, фактично, комбінація, причому – довільна, певних суджень, які вже є надбанням людини, та висновок, зроблений із синтезу цих суджень. Організувати комбінування цих суджень може зовнішній подразник, - питання або проблема, які відфільтровують наявні у свідомості необхідні судження та, будучи самі результатом синтезу, організують ці судження приблизно так, як це відбувається у розв’язанні алгебраїчного рівняння: є два відомих – результат та сукупність суджень, невідоме – організація цих суджень. Неорганізована довільна комбінація суджень, що не мають зовнішнього подразника, дає довільний, випадковий результат.

         Я не люблю, коли щось ідеалізують. Тим більше мені не до вподоби, коли щось ідолізують.  

         5.VI.

         В душі людини живе безліч “замкнених”, прихованих почуттів і є готові образи, здатні розкрити ці почуття, але які, знаходячись у пасивному стані, не роблять цього. Зовнішній подразник активізує ці образи, примушуючи людську свідомість приміряти та одягати ці образи, вже готові раніше, на себе. І саме активізовані, ці образи несуть в собі ключ до певного “замкненого” почуття, відкривають його. Не існує любові або ненависті до когось. Будь-яке почуття є внутрішнім, самодостатнім. Немає жалості, співчуття, є лише почуття мазохістської насолоди від підсвідомого відчуття високості власних почуттів або почуття внутрішнього обов’язку перед іншими своїми почуттями.

         Ця насолода є гріхом вищого ступеню, ніж звична людям святість.

         9.VI.

         Роль зовнішнього подразника для людської душі велика й почасти страшна. Не мій біль, який я ношу в собі, вб’є мене, але те, як цей біль використають проти мене інші. Кожна людина несе в собі зброю, якою можна перемогти лише її саму. І є лише два виходи: або вдарити нападника його ж зброєю, або зламати свою. Людина не обирає свою зброю, вона може лише розпоряджатися нею…

         10.VI.

         Речі не мають почуттів, але, якщо б вони їх мали, то зрозуміли б, наскільки вони мають бути вдячними одному лише існуванню людини. Без неї вони просто об’єктивно існують, підпорядковуючись певним об’єктивним законам природи, які лежать в основі їх матеріальної сутності, не маючи ніякого сенсу. І лише людина, ставлячи питання “Навіщо?”, “Чому?”, “Для чого?”, бачить в них певний сенс, або наділяє їх таким сенсом. Таким чином, по мірі вивчення людиною світу з’являються нові зв’язки та відношення між речами, яких немає об’єктивно; позірно пасивне споглядання створює новий світ, в центрі якого стоїть свідомість, яка в свою чергу стає джерелом всіх нових метаморфоз.

         11.VI.

         Релігія – це система переконань людини та поглядів її на Світ чи масовий психоз? Скільки б Історія не доводила другого, не можна відкидати правильність першого, саме як сукупність переконань, поглядів, розуміння, які б були прийнятними індивіду. Індивідуальна релігія не має нічого спільного зі зграєю фанатичних особин, що біжать за чабаном – живим уособленням ідола. Це не означає марності попереднього історичного духовного досвіду, його категорій. Медитація, креативне споглядання, сама Ідея можуть бути універсальними та фундаментальними поняттями та набувати нових значень і форм при наявності альтернативних точок зору.

12.VI.

         Споглядаючи з вікна стіну будинку навпроти, розумієш, що всі відмінності свідомої істоти від речі лежать у плані самодостатності; метаморфози речей відбуваються почасти поза ними, а самі вони виступають пасивними учасниками цих метаморфоз, внутрішньо не змінюючись. Проте ці зміни впливають на свідомість, хоча самі речі, ані фактори, які їх змінюють, не несуть в собі такого сенсу, вони є окремо. Метаморфози живуть не в стіні навпроти; не в сірому дощі, ні в жовто-оранжевому сонці, ні в темній ночі, а в свідомості того, хто споглядає цю стіну. Таким чином, вона стає незвичайним дзеркалом, через яке лежить шлях самопізнання; при чому це дзеркало не спотворює, не перевертає зображення; це навіть не площинна фотографія, а голограма того, що людина несе із собою через життя. Інші уособлюють себе в роялі або скрипці, інші – у шматку мармуру; це прекрасно, але себе може побачити кожен – просто в стіні навпроти, яку вимиває дощ, палить сонце, ховає в собі ніч…

        

15.VI.

         Людина живе у надреальному світі мови, а, отже, у світі текстів, написаних цією мовою. Біблія, Коран, Тора, Упанішади – архаїчні тексти, структури мисленнєвого яких визначають людську реальність та надреальність і досьогодні. Нами керує стихійна архаїка сукупності текстів, і їхні структури починають переживати кризу. Чи не означає це, що скориставшись вміщеним в них досвідом, врахувавши помилки та надбання, настає час до створення нових архетекстів, які містимуть в собі нові моделі та структури й стануть текстологією нового цивілізаційного циклу?..

         16.VI.        

         Єдина чеснота – це воля. Чеснота не в щедрості, а у волі подолати свою жадібність; чеснота не в хоробрості, а у волі перемогти свій страх; чеснота не в чесності, але в силі волі прямувати до Істини… Той, хто має в собі самі щедрість, хоробрість, чесність – або мазохісти, що отримують від пожертви собою насолоду, або безрозсудні, що не  відповідають ні за що ані перед собою, ані перд іншими. І лише воля, - воля подолати, перебороти, перемогти, - несе в собі свідоме начало і є єдиною та останньою надією на високе в людині. Спростувати це – означає знищити образ, дарований людині самою ж людиною.                    

         17.VI.

         Грішний, але такий, що спроможен сам себе свідомо покарати, тим самим ставить себе вище будь-якої святості. Поняття святості виховувалося в людині протягом століть на ґрунті остраху; і хіба не вище стоїть той, хто свідомо йде на те, від чого інший ховається за білим вбранням святості?

         Ісус любив дітей лише за те, що вони ще просто не встигли нагрішити, а ще за те, що він їх вважав несвідомими, які будуть керуватися інстинктом остраху перед світом, де їм потрібен поводир, в якого можна увірувати та на якого можна безроздільно покластися.

         18.VI.

         Хіба принцип маккіавелізму не закладено в глибинних та нерозкритих надрах християнства, де мета – святість, а засоби – несвідомість: все має бути прийнятим на віру, не підкріплену розумінням; Бог створив перших людей за своєю подобою без їхнього знання і покарав їх, коли ті вкусили цих знань; в дітях вбачав він Царство Небесне, бо вважав їх не свідомими гріха. Він не дав права духовного вибору, який є основною сутністю роботи людської душі.

19.VI.

         Отже, як висновок до попередніх умовиведень щодо сенсу людського життя, - цей сенс полягає у нерозривній єдності трьох складових: самопізнання, на основі якого людина творить свій стиль, який, в свою чергу, є ґрунтом творення особистості, яка є тим, як життєвий шлях людини від народження до смерті відіб’ється у свідомості людей,  як проекція сукупності цих уявлень на єдину площину.

        

20.VI.

         Якщо б людина з самого початку могла вийти за межі бачення світу через п’ять своїх почуттів і почала би бачити речі у їхній розгорнутій і повній структурі, у взаємовідношенні їхніх елементів, то світ не мав би для неї тієї Таємниці, яка штовхає її на пошуки та роздуми; всі категорії, які витворила людська свідомість було б знівельовано, і людина просто хиталася б від мавп’ячого стану до простого усвідомлення речей і знову деградувала до стану тварини. Людина – денатуралізована, й злиття з натуральним для неї – смертельне.

23.VI.

Бог є тому, що в нього вірять. По-суті, Бог насправді є поняттям Бога в людській свідомості, та як ідея, він матеріалізується у людських вчинках, скерованих цим поняттям. Але така віра позбавляє усвідомлення дії, її сутності, й нарешті, чому методом, - хай ми його назвемо релігійним, або неорелігійним, - пізнання не може бути не віра, але усвідомлення? Але, зрештою, це є релігія сумніву, бо, пізнаючи світ, ми знову ж таки віримо тому, що кажуть нам наші п’ять почуттів, на основі інформації, отриманої за їх посередництвом, робимо певні умовиводи. Тому наприкінці будь-якого такого умовиводу ми маємо робити припущення щодо похибки суб’єктивності сприйняття даних, усвідомлювати, що кожне явище має небачені та непізнавані нами боки, та бути готовими змінити цей умовивід згідно з новими даними. Така система є гнучкою та здатною до самовдосконалення, хоча є набагато важчою від консервативного за своєю природою методу віри.

25.VI.

Насолода власним стражданням – гріх, вищий за людську святість. Це стан милування рівнем, якого досяг дух, людина страждає свідомо та свідомо отримує від цього насолоду, - бо вона має Знання, заборонене Знання – механізму власних страждань та насолоди. Активізований зовнішнім подразником внутрішній образ відкриває високе почуття, яке є первісним джерелом насолоди та милування. Інстинктивне страждання від страждання не сумісне з цим почуттям і, врешті, приходить усвідомлення того, що це почуття вище за обставини страждання та їхнє внутрішнє відображення. І саме це усвідомлення в своєму підсумку є джерелом насолоди.

26.VI.

Люди є рівними лише теоретично, в своїй основі, але на практиці життя розмежовує та розшаровує їх, і те, що в першу чергу дає людині право ставити себе вище за інших, є досвід, - сукупність накопиченої нею правди та шляхів, якими ця правда здобувалася. Правда – внутрішня істина людини, об’єктивна істина недосяжна для суб’єкта. Лише той, хто має досвід сповідування християнства або будь-якої іншої релігії, має право на її критику; лише той, хто бачив смерть, хто дивився у її безодню та відчував її холодне дихання, має право казати про смерть; лише той, хто пережив найвище душевне почуття, має право казати, що слово “любов” забруднено поетами та обивателями і вже не позначає того почуття. І лише той, хто зазирнув в глибини себе, зможе зрозуміти того, хто настільки ж глибоко занурився у власну сутність, навіть, якщо вони бачили там щось абсолютно різне.

29.VI.

Людина, що здатна критично ставитися до власної культури (культури спільноти людей, до якої вона себе відносить), яка здатна аналізувати її та порівнювати з іншими культурами, тим самим ставить себе поза її межами, вище за неї, і таким чином стає поза-культурною, бо мисленнєві структури такої свідомості функціонують за іншими принципами та оперують іншими категоріями вищого порядку. Оскільки така свідомість є поза-культурною, а, отже, - поза-національною і не має таких приналежностей, вона є інтернаціональною.

30.VI.

Інтернаціоналізм є наступним і вищим етапом розвитку людства, але таким він може стати лише тоді, коли він буде мати свідому природу. Таку свідомість можна формувати, але неможна форсувати її виникнення. Цей процес вже загальмовано відставанням свідомості основної маси людей навіть від сьогоденного розвитку цивілізації. В свідомості багатьох ще зводяться готичні собори, аркбутанти яких ведуть вершинами у сферу метафізичної, аксіомної моралі, яка є a priori, - без доведення та усвідомлення, і перетворення цих соборів на сучасні споруди буде, мабуть, тривати довше, ніж час від готики до постмодернізму.

1.VII.

Слово для людини (хоча вона цього не усвідомлює) є матеріальнішим за будь-що, воно для неї має більше ознак речі. Як казав Кант: “В речах ми пізнаємо лише те, що самі в них вкладаємо”; але речі мають власну позалюдську природу. Слово ж, по-суті, є такою річчю, яка повністю (чи майже повністю) складається з того, що людина в нього вклала й, отже, лише слово людина може пізнати до кінця.

Які б високі  слова ми не говорили, але виголошували б їх з відсутньою інтонацією, вони будуть ставати та залишатися нічим, бо ми це в них вкладаємо.

3.VII.

Аналізуючи хід розвитку культури та історії європейської цивілізації, очевидним стає те, що кожен наступний цивілізаційний виток має за причину певний імпульс, який, щоправда, з часом вичерпується. Важко охарактеризувати природу цього імпульсу, проте з точки зору своєї ґенези, європейська цивілізація мала би бути надзвичайно життєздатною, бо в її основі лежать два, причому абсолютно протилежні імпульси – еллінський та християнський. Проте розвиток їхнього протистояння вичерпав себе за дві тисячі років, й авангардна частина носіїв цієї культури живе поза її межами, надбудовуючи над нею вторинну культуру, культуру ретроспекцій, вона не підштовхується самим власне первинним імпульсом. Ця цивілізація живе лише за рахунок тих, хто не заслугував ще права на її загибель, проте, мабуть, ця частина європейців ніколи й не потребувала жодного “імпульсу”, - чим примітивніша істота, тим вона живучіша… А ми вже пройшли шлях, вивчили його двоїстість “mens sana in corpore sano” під лупою і не маємо більше надій…

5.VII.

Кожен філософ має власну словесно-логічну формулу, якій він дорівнює, та за якою, відповідно, його дуже легко обчислити. Це варіації однієї комбінації логічного відношення певних понять, які спрямовані в єдину точку націленості даного філософа, складаючи, ніби то, лінії перспективи відносно неї. Іноді це може здатися пародією на самого себе, або просто буде здаватися, що йому забракло ідей і він перефразовує самого себе. Проте це лише обчислення власної формули, яка може бути також формулою самопізнання, єдиної основи (точки) власної сутності та перспективи шляхів її існування та функціонування.

6.VII.

А, врешті, хіба вічне мистецтво? Всі картини, статуї, архітектурні споруди, а тим більше – музичні композиції та літературні твори втратять сенс і зіллються з космічною матерією, втративши оригінальні риси, коли вичерпає свої ресурси Сонце, чи воно вибухне, чи застигне Земля, чи станеться якийсь інший глобальний катаклізм. Буде нікому слухати слова, чути музику, й ніхто не побачить вже в них себе, і лише уламки архітектурних деталей та статуй будуть носитися безмежжям: втративши сенс, який в них вклала людська свідомість і чужі серед “натуральних” створінь об’єктивного світу, де немає суб’єкта…

         12.VII.

         Людство поділене: на раси та нації, на чоловіків та жінок, на малих та старих… Але чи не є поділ набагато простішим: на Я та людство? Адже кожне Я - це теж людина, але кожна людина сприймає своє Я зовсім по-іншому, не так, як всіх інших людей. Ми навіть бачимо самих себе інакше, - ніхто ніколи не бачив свого живого обличчя і не чув свого справжнього голосу. А ми поділили весь світ людей на групи і зарахували самих себе до якоїсь з них, але як можна це робити, якщо кожен знаходиться в групі вищого порядку?

         13.VII.

         Банальності сприймаються людьми у два способи: або з низькопоклонницьким благоговінням, що йде від несвідомого, - від незнання, нерозуміння, невміння; або з упередженістю, - вони забувають, скільки геніального було підхоплено словоплетами та графоманами, аби створити ефект розумності. Останні забувають також одне з основних правил логіки, про те, що кожне судження складається з теми та реми. Аби сказати нову істину, треба спертися на стару аксіому. Згодом час, який сам є причиною та наслідком, перетворює теорему на аксіому, яку без доведень та розуміння повторює кожен і яка, врешті, також стає банальністю.

         Бінарне сприйняття світу дає відповіді на багато питань.

        

14.VII.

         Є банальність: всі люди різні. Різне не може бути еквівалентне, тобто рівне. Таким чином дві найгуманніши та найдемократичніші тези сучасності є несумісними та суперечать одна одній. В цьому полягає прихована сутність зворотного шляху, - все прогресивне не спалює за собою мости, але залишає за собою шляхи для зворотного руху: це шляхи консерватизму, - прогрес завжди несе в собі регрес.

         Але, врешті, теза про рівність людей – лише ідеологічне гасло, яке не може бути істинним хоча б тому, що всі люди різні…

         15.VII.

         У безмежній порожнечі Всесвіту немає орієнтирів та значень; немає низу або верху, немає великого або малого… У Всесвіті є лише Земля, на якій люди надали гірським пікам значення абсолюту й, коли, нарешті, доросли до них, ідолізували хмари, потім – блискавки, а згодом доросли й до неба. І коли людина, нарешті, заглянула за небо, то потрапила у безмежне Ніщо, де немає орієнтирів та значень, немає низу або верху, немає великого або малого.

         Людина боїться впасти вниз, на Землю й розбитися. Але ще більше боїться вона зробити крок у Ніщо.

         17.VII.

         Переважна більшість людей вважає, що філософія – це лише сукупність крилатих висловів відомих осіб, - хто що сказав, як правило, забувається, а той, хто опанував декількома з таких афоризмів та ще й прізвищами авторів, вважається поміж них знавцем філософії. Не заздрю я цим людям, якщо вони вважають (хоча, може, вони над цим ніколи не замислюються), що вивчити філософію означає завантажити свою оперативну пам’ять хаотичним набором виразів та прізвищ. Вони не мають й гадки про те, що існують певні філософські системи: система окремого філософа, система певної доби, система історичного розвитку філософії, - кожну з яких можна описати одним абзацем, а всі афоризми вже самі будуть вкладатися в межі цих визначень.

         20.VII.

         Лише трагедія зникнення є мірою нашої вартості. Зникає все. Але лише дещо з того варте хоча б того, аби на його зникнення звернули увагу, хоча б пожалкували, але реальне значення має лише те, зникнення чого призводить до трагедії; вимірюване стражданнями благо, або радощами – зло, лише зникаючи, називає нам свою ціну.

         31.VII.

         Мова не є чітко організованою структурою, її організація нагадує змістову систему художньої творчості. По суті, мова – найдавніший фольклор, а, отже, серед усіх подібних художніх систем, мова є однією з них. Таким чином, кожне мистецтво є мовою як у загальному, так і в індивідуальному плані. Але такі мовні системи мають власні засоби вираження та передачі змісту через те, що вони спрямовані на різні плани буття відносно людини. Тому не кожна з таких систем має засоби для опису об’єкта, який можна описати засобами іншої системи. Деякі поняття існують на межі систем.

         3.VIII.

         Вигляд з висоти пташиного польоту… Але чи знають птахи, як виглядає світ з низини людської ходи?

         9.VIII.

         І все ж таки: наскільки східна культура випередила західну. Яку складність категорій розвинув буддизм ще у четвертому сторіччі до нашої ери; яка глибина медитативного споглядання в японській традиції від милування першим квітінням трав, осіннім листям, першим снігом… Або оригамі: це мистецтво, глибина якого вимірюється не масштабом матеріально створеного в усіх аспектах, але глибиною самого духовного стану митця. Вся суть цієї культури не в увічненні, але навпаки – в тому, щоб закохатися у миттєвість, відчути радість кінця, завдяки чому такою дорогою стає наявність.

         10.VIII.

         Люди тримають себе в рамках. Межі забобонів позбавляють людину свідомості та дієвості. Цей фаталізм не має нічого спільного із високою любов’ю до фатальності буття. Забобонна людина на всі свята ходить до церкви, поститься – виконує весь обрядовий бік релігійності, але не може відрізнити античного Геракла від Давида, її голова забита апокрифічними оповіданнями, які вона часто вважає частиною Біблії, вона не може опуститися до мудрого примітивізму буквального сприйняття, але найвищі символи сприймає буквально. Проте, коли ставиш перед нею гостре та болюче питання з людського життя, чи то про евтаназію, громадянський шлюб, тощо – вона із панічним острахом цурається навіть самих цих слів, посилаючись на Святе Письмо.

         Цікаво, якщо виявиться, що на небі є все ж таки Бог, то як він ставиться до таких людей, карає він їх чи нагороджує і як саме? Щоправда Бог любить рабів, і немає значення, чи поневолили вони себе ворожими християнству забобонами, чи несвідомою обрядовою діяльність, чи… та яка різниця чим. Це найстрашніші раби, бо вони – добровільні раби самих себе, та найжахливішим є те, що вони прагнуть відправити у рабство інших, вільних людей. Вони хочуть, аби весь світ, так як і вони, став рабом свого страху та ледарства.

         Предмети не мають глибини. Глибину мають лише думки, які ці предмети здатні викликати.

         12.VIII.

         Жодна річ не містить сама в собі жодної суті, яка могла б піддаватися або не піддаватися пізнанню. Значення має набагато більшу вагу, ніж істина, й пізнаючи “істинні” реалії зовнішнього світу, наближаючись до нього, людина тим самим руйнує стійкі підвалини власного світу. В кожній речі, в кожному явищі досяжним або недосяжним для людини може бути лише її власне в них відображення.  Також і час, як зовнішній об’єкт пізнання, не має власної суті, він є незалежним, не маючи жодних характеристик, які б його обумовлювали. Те ж саме стосується простору. Таким чином самі першооснови буття є мертвими та відносними, бо, крім усьго іншого, людина як я-тут-і-зараз не має остаточно доведеного зв’язку з я-до, а тим більше – з я-після. Фактично, суттєвим є пізнання лише першооснови та природи даної миті буття себе, пізнання ж минулого можливе, проте, шляхом до “істинних” першоджерел, і знову ж таки – себе. По-суті, це є зворотній послідовний шлях комбінацій енергій в їх різноманітних виявах, які “істинно” складають людину. Яка різниця, що в деяких органах атомарні енергії є досить стійкими? Єдиним ланцюгом є свідомість та пам’ять.

        

14.VIII.

         Якщо уявити собі існування людини з цілком раціональних позицій, тобто, відкинувши наявність так званої “духовності”, то виявиться, що вся “раціональна”, матеріально корисна діяльність людини є лише наслідком глобального страху людства перед смертю. Таким чином, раціоналістичний підхід до людини непрямо каже, що сутність людини – рабська, бо заснована вона на страху. Лише уявлення про духовний бік людського буття перетворює значення матеріально корисної праці з суто рабського на значення, яке полягає у творенні передумов для нормального духовного розвитку особистості, хоча треба відмітити, що поступ обрав хибний шлях, і сучасний комфортний побут приковує, і людина не має достатньо волі, аби звільнитися. Жорсткі побутові умови примушують відірватися від його реалій та сховатися у собі, аби не загинула її людська сутність.

         16.VIII.

         По-суті, наше уявлення про рух в межах галактик та самих галактик від якогось єдиного центру тощо, - лише фікція нашого розуму, якщо взяти до уваги той факт, що у Всесвіті немає єдиного та стійкого орієнтиру, відносно якого можна було б описати будь-який рух. Всесвіт – це хаос, який, проте, має певні закони, які дають змогу нашому розуму структурувати та узагальнювати цей Всесвіт. Будь-який предмет можна обрати непорушним центром і відносно нього описувати рух інших тіл. Це може бути ego, Земля, Сонце, ядро галактики, місце Всесвітнього Вибуху тощо. Просто прийнята зараз модель є простішою, наочнішою, структуризованішою.

         17.VIII.

         Такий стан речей має місце не лише в астрономії, але і в інших науках. Те, що науки відкривають нам сутності предметів та явищ – ілюзія. Насправді науки формують лише такі собі “мнемонічні правила”, які дозволяють нам запам’ятати певні явища цього світу, а, отже, оперувати, діяти в ньому. Все, що виходить за рамки цих “мнемонічних правил” наука називає “загадками природи”. Таким чином, все те, що, як ми вважаємо в даний момент, є світом, існує в повному обсязі лише в головах ерудитів-інтелектуалів. Всі наукові дискусії, насправді, ведуться лише про те, яку ж модель доцільніше прийняти на віру. А з цього, в свою чергу, випливає, що весь діалектичний раціоналізм – просто один із проявів або видів метафізичного мислення, і ця метафізика вчить нас приймати на віру раціональність цього світу, має власний понятійний аппарат та моделі для формування суджень. Це така ж сама релігія, атеїстична, квазілогічна, яка має здатність вводити ув оману прогресивних людей. Ми всі живемо “ніби-то”: ніби-то час є лінійним, ніби-то простір є безмежним, ніби-то Земля обертається навколо Сонця, а Місяць – навколо Землі; тікаючи від одного ідола “ніби-то”, ми обов’язково приходимо до іншого, і все це відбувається через те, що ми не можемо визирнути з меж самих себе й подивитися, що ж відбувається насправді. В цьому плані ми – полонені у самих собі, а звідси логічно випливає, що в наших руках – карати чи милувати себе. Це означає, що всі наші знання, - наукові, побутові тощо, - та погляди, - вся наша свідомість, є суцільною етикою, якої ми не можемо позбутися, але яку ми можемо самі створювати, формувати та корегувати, намагаючись максимально вийти з полону самих себе. В цьому плані людина є єдністю всього сущого, бо ніщо інше не поєднує  і навіть не намагається (бо не має свідомості та волі) синтезувати в собі усі різнорідні предмети та явища Всесвіту. Це є сенсом буття свідомих істот, а світ, в свою чергу, є сутністю людини, бо світ є першопричиною того відображення, яке він утворить у “дзеркалі” людської свідомості. Таким чином, світ формує людську свідомість, а людина наповнює світ змістом.

21.VIII.

         Буття – це пізнання себе через речі: самих себе ми бачимо через відображення, відбиті у речах; самих себе ми чуємо через луну, відбиту від речей. Ми пізнаємо це відображення і це відлуння, вважаючи, що ми пізнаємо речі, і не розуміємо, що пізнаємо себе, а, отже, не пізнаємо нічого. Протягом всієї своєї Історії людина пізнавала Ніщо. І що? – Нічого…

         Ми прямували до Буття, але хибні стежки привели нас до Ніщо. І сталося це тому, що на кожному кроці, перехресті та повороті віра відбирала у нас свідомість, і ми не розуміли своїх дій, ми просто діяли “ніби-то”. Метафізика складними, засніженими, захаращеними шляхами вела в гори, і ми вірили їй, що на вершинах цих гір ми знайдемо Істину як Абсолют, але виявилося, коли ми визирнули зі сфери наших усталених переконань, що поза цією маленькою сферою – Вакуум: фізичний і духовний; там немає навіть того, що можна було б назвати добром або злом, і немає самих критеріїв, за яким щось можна було б назвати добром або злом.

         Це було так.

         23.VIII.

         І, отже, весь світ узагальнюється етичним законом, створеним людиною, але (що характерно) людина сама про це не знає. І на цьому етапі, але вже в глобальному плані, ми робимо висновок, що людина впродовж всієї своєї Історії була рабом самої себе, і єдиним способом подолання цього рабського становища може бути подолання усіх табу та забобонів і спрямування всіх людських поглядів на цілісне вивчення людини, - такої, як ми її потенційно можемо побачити в усій її повноті та у її гармонійних духовних та фізичних зв’язках зі світом, де ніхто не обминатиме поняття сексу або смерті; де ніхто не чорнитиме поняття любові, свободи, краси, бо все це є виявами людини через світ.

         24.VIII.

         Не існує ніяких “було”. Доки річ, або явище, або дія існують у чиїйсь свідомості, це їхнє побутування не відрізняється від того стану, якщо б до їхнього уявного образу додадався об’єктивний предмет – чинник образу. Якщо ж такої свідомості, де знаходиться цей образ, немає, то й речі теж – просто немає, вона перейшла в Ніщо. У позачасовому Бутті предмет, річ, явище, дія лише є, якщо вони є, а інакше немає сенсу навіть згадувати про них. Буття ж триває стільки, скільки існують наслідки існування. Причому ці наслідки необов’язково повинні мати власне причину. Тому найпрогресивніша, найнеупередженіша, найвільніша людина не може бути цілком вільною від Бога, бо існують (і це неможливо заперечувати) його наслідки. Доки є раби, які своєю свідомістю щось ідолізують, а щось “рабізують”, не буде цілком вільних людей. Парадоксально, але саме фікція найматеріальніша: річ можна знищити та викорінити, але безтілесна фікція не піддається простому знищенню. Проблема велетнів у тому, що вони постійно стурбовані питанням: ”А чи не велетень я лише тому, що я велетень відносно карликів?”, і цей комплекс тяжіє над ними більше, ніж самі карлики закомплексовані від того, що вони карлики. Людство загнало себе за ґрати, деякі з людей знають, що у людства ж є ключ, але інші не розуміють, що грати – це грати, вони не знають, що таке – цей ключ і для чого він потрібен, але вірять в нього як в ідола і бояться, що хтось забере у них цього ідола і звільнить їх та себе. Ось так і з’являються Р.Р.Раскольнікови, але вони обирають неправильний шлях, бо не розуміють, що “топорный” підхід не підходить, що ми маємо справу з безвихіддю і що, вбивши бабусю, ми не відкриємо двері в свободу, і що цю свободу треба шукати в межах цих грат і в межах самого себе, в кінці-кінців, - свобода – це лише можливість обирати свою неволю…         

         27.VIII.

         І, зрештою, система Я – Світ має текстуальну структуру. Кожен предмет оточуючої мене дійсності як мінімум, наче слово, викликає уявлення про позначуваний предмет, викликає уявлення нашої свідомості про цей предмет. Кожен предмет, сам не маючи об’єктивного значення, є знаком, який активізує значення, яке стосується його, в нашій уяві. Тобто предмет позначає поняття про нього. Весь хаотичний та індефініційований світ, - подібно до літер та слів, які без їхнього розуміння на рівні асоціації знаку та поняття є лише предметним та звуковим хаосом, - цей світ зчитується уявою та свідомістю як структура, відмінність полягає лише в тому, що знаки світу є даними нам ззовні, тоді як слова та літери, звичайні мовні системи, - створено людиною. Проте, кожна конкретна людина сприймає цю мовну структуру як дане, для користування нею людині не треба знати про її походження.

         Але на наступному етапі саме поняття про предмет стає знаком, який позначає сукупність глибоко індивідуальних та напівсвідомих асоціацій та почуттів, якими корелюється це поняття-знак. Таким чином, навколишній світ є метамовою, об’єктом якої є наша свідомість. Позірна зміна цих сторін, - планів змісту та значення, - відбувається тому, що наша свідомість, фактично, стає об’єктом, який ми досліджуємо, аналізуючи його засобами метамови та мови. Причому вся ця троїста мовно-дескриптивна система не виходить за межі мене, оскільки при такому аналізі я безпосередньо не торкаюся об’єктивно існуючих речей, - так, як ми ніколи не аналізуємо літеру при читанні, а лише сприймаємо її як знак відповідного звуку.

        

31.VIII.

         Людське Я описується світом через ситуації, - окремі підтексти, які описують певний бік людського Я. Кожна ситуація є сукупністю знаків, - предметів, явищ тощо, -  які описують певну властивість людини, яка є постійною, але яка проявляється лише в контексті цієї ситуації. До предметів, що формують ситуацію, відносяться також досить абстрактні та навіть суто внутрішні стосовно людини явища. Це можуть бути образи пам’яті, набута сукупність знань тощо. Серед найважливіших предметів, які формують ситуації, є людське тіло, власне тіло, посудина, у яку влито конкретне моє Я. Тіло описує найбільш стійкі та часто повторювані у своїх виявах властивості Я, такі як комплекси, фізичні прагнення тощо. Тіло, по-суті, є найголовнішим текстом-ситуацією, через яку описується Я, і яка є невідривною від свого Я та є постійною відносно нього. Таким чином, знання властивостей тіла, окремих та в їхній сукупності, є вельми необхідним для пізнання себе, а, отже, - власне Буття. Для  багатьох тіло й несе в собі значення власного Буття.

         2.IX.

         Етика Буття полягає в тому, що:

         а) людина завжди вірить (!) в певну модель (створену нею ж або до неї) Буття; ця модель стає своєрідним глобальним законом (!);

         б) людиною встановлено відносно всіх проявів Буття імператив, втілений та закумульований у терміні “для”; людина не розуміє, що в світі щось може існувати “тому, що є щось, що його спричиняє”, але щось не існує для (!) того, щоб існувало щось інше. Людина вірить у причинно-наслідковий зв’язок, який є основним методом аналізу у діалектиці, у той час, коли існують лише наслідки, але немає причин.  

         3.IX.

         Яка різниця між образами Едипа та Пілата? Пілат несе особисту відповідальність перед людьми та Богом за вчинки, які були Богом же в нього закладені, тобто він несе особисту відповідальність за дії Бога. Едип же усвідомлює всю марність намагань змінити долю, але, покаравши себе, він протиставляє власну  свідомість своїй волі, він не погоджується з нею, протестує проти неї; він ні перед ким не несе відповідальності, а лише хоче виразити, що його доля не визначає внутрішню сутність; осліпивши себе, він твердить, що він не може бачити світ таким як він є насправді, і це є джерелом того, що він несвідомо затягнений у потік власної долі, - послідовності предметів та явищ, у глибинну сутність яких він не здатен зазирнути. Осліпивши себе, він звільняє себе від ілюзорної даності видимого світу, він звільняє себе від віри в світ, він звільняє себе від законів світу та встановлює свої власні закони. Пілат – це жертва, Едип – герой-визволитель. Обидва, фактично, є варіантами розвитку одного й того ж самого образу (архетексту), ці образи реалізуються відносно одного явища, - рабства, у яке законним шляхом полонила себе людина. Едип не ховається за будь-які закони, він не хоче бути нещирим із самим собою, він відкидає лицемірство. Не бачачи світу, він бачить лише себе з середини, лише в собі бачить єдину істину, яку він реально здатен осягнути. Позірно його поведінка імпульсивна, реально ж вона надзвичайно твереза та мудра. Пілат вмиває руки, ховаючись за Закон, - віру людей у передбачення, долю, правові норми, - але той самий Закон б’є його своєю іншою стороною. Ховаючись від закону, він ховається від самого себе, причому схованкою для нього стає той самий Закон. Цей абсурд є причиною непевності, нерозуміння того, що неможна зрозуміти те, що розумінню не піддається, нерозуміння власної сутності, - одне слово, нещирості із самим собою, лицемірства. Хоча Пілата неможна звинувачувати у повній мірі: він раб тих законів, які створило суспільство, він заблукав у лісі цього закону й не розуміє, що тією стежкою, яка виведе його з цього лісу, є його Я. Я, де повністю змінюються акценти, де будуть зовсім інші закони, де не буде двозначностей й можна буде, принаймні, впевнено винести собі вирок, спокійно, знаючи, що саме це і є істина та ціна за ствердження свого Я.

         Щоб ствердити своє Я, треба виокремити його з усього хаотичного не-Я і протиставити своє Я щодо не-Я. Треба жити власним Я і не робити марних спроб побачити себе з боку інших, аналізуючи себе чужими категоріями. Ми не можемо позбутися ідолів та віри в цих ідолів, але лише віра в невичерпність самого себе не кине нас у вир безглуздих та неправильних з будь-якої точки зору вчинків, бо, навіть ніколи не пізнавши цю невичерпність до кінця, людина здатна осягнути її сутність та природу, вона здатна виокремити правду, яка є єдиною осягненною істиною, віра в яку не позбавляє свідомості. Власне таким чином виникає та загадка, що породжує віру в безмежні розгадки, у безмежний свідомий шлях.

8.IX.

         Людина готова повірити у що завгодно, крім самої себе. Вона привнесла у світ закон, вона є джерелом цього закону, але, не усвідомлюючи цього, вона шукає десь на високому нематеріальному троні його джерело і, звичайно, не бачачи нічого, садить на цей трон вигаданого Бога, що, вона вірить, не має тіла, форми тощо (природно, бо що там взагалі можна побачити); вона вірить в Ніщо. Щоправда, наука абсолютизувала Закон, вирішивши, що він здатен існувати самостійно і бути першоджерелом всього сущого. Але науковці забувають, що те, що вони називають “законом природи” є лише формою осягнення механізмів, які діють у всесвіті, це поняття знову ж таки є суб’єктивним.

         9.ІХ.

         Людина не знає, що вона є джерелом четвертого виміру в світі, окремого елементу буття – Часу. Саме по собі є лише Буття, в якому відбуваються метаморфози енергій, але в силу того, що основою Буття людини є її коротке життя, то всі ці процеси вона вимірює часом, приймаючи, що все, як і вона, минуще. Вона не здогадується, що минущою є форма, але постійними  є елементи, які її складають, і це, у свою чергу, усуває питання про генезу Буття. Буття існує поза часом. Просто людині не дає спокою поняття безмежності вигаданого нею часу, вона намагається міряти буття собою. Позачасовість буття підтверджує і так званий “закон збереження енергії”, бо саме енергія є можливістю виникнення будь-якої форми. Насправді ж, все, що відбувається в межах Буття є механізмами, - подіями та їх наслідками, - причому наслідок існує тому, що була подія, але подія обумовлює наслідок лише механічно, настільки, наскільки її елементи впливають на зміну “сусідніх” елементів світу. В світі існують лише енергії, а час, яким людина наповнила світ, не є енергією.

Людина аксіоматизувала все навколо себе, створила догми та стала заручницею та рабинею цих догм. Причиною тому є явище аксіоматизації теорем: довівши щось, ми запам’ятовуємо висновок, забуваючи доведення та нехтуючи ним, а воно є внутрішньою сутністю доведеного. Приймаючи таким чином нову аксіому, ми просто віримо в неї, не розуміючи її реального змісту. Такою аксіомою став час, і ми стали заручниками часу. Немає смерті, є лише зміна форм енергій. З кожною миттю енергія в середині нас змінює свою форму, але ми не кажемо, що той Я, що був тут мить тому, - помер. Життя – це одна із форм існування енергій, для нього смерть не є протилежною формою. До того ж, кожна енергія, що колись вже була у формі життя, може знову в цю форму повернутися.

Людина є джерелом Часу, Смерті, Закону Природи тощо. Шляхом звільнення для неї є шлях до джерела. Людина є єдиним елементом Всесвіту, здатним бути причиною чогось, бо лише вона може змінювати інші його елементи “для” чогось.

…Все це є складна система етики, етики рабства, підкорення та сліпої віри. Протилежною їй є етика джерела, яка може дати змогу без упередження подивитися на світ через себе. Коли людина усвідомить себе як джерело Буття, вона стане  креативною силою світу, яка здатна буде творити світ, грунтований на самоповазі та свідомості. Такий світ буде поважати свого творця, не пригнічуючи його своїми жорсткими законами, а людина, в свою чергу, буде усвідомлювати цей світ і бачити себе джерелом буття. Спрощуючи цей логічний вираз, можна сказати, що це – етика свідомості та самоповаги.

Буття як етика є основною властивістю людини. І, оскільки основна властивість є одночасно і основна наша сутність, то необхідно активно творити цю етику, аби ствердити своє буття, аби власне бути.

Буття – це творчість. Рабство – небуття.

14.ІХ.

Символічно людину можна уявити як маленький струмок, на шляху якого трапляється поріг сучасності. Кожної наступної миті з порогу спадає крапля і відбиває у собі навколишній світ, неповторно заламуючи його зображення. Весь струмок – це потік послідовних втілень в окремих Я – краплях особистості; все те, що після порогу – її минуле, до порогу – її майбутнє. Що не роби з водою, що сплила, ми не змінимо краплі, що падають у минуле, але у воду, що спливає із джерела, можна налити бруду або ж закидати її камінням, і це змінить усі наступні Я. Кожна крапля – це конкретний миттєвий вияв усього струмка. Таким же чином моє сучасне Я визначає конкретний та унікальний прояв всієї моєї особи. Кожне Я – це справжнє буття людини, краплина лише одну мить є світом, який вона відбиває так, як кожна з наступних краплин його не відіб’є і, як жодна з попередніх – не відбила. Це потік станів, які визначають кожен момент буття світу в людині. Образ струмка – це образ справжнього життя людини. Це її Буття.

16.ІХ.

Подекуди мудрі люди вчать: “Будьте із собою на Ви”, маючи на увазі важливість самоповаги. Інші кажуть: “Я із собою на ти”, прагнучи цим підкреслити невимушеність та невибагливість у стосунках із самим собою. Я ж пропоную звертатися до себе на Я, бо саме таке звертання є найбільш інтимним, довірливим, щирим та поважним; таким чином ми не протиставимо себе самим же собі, але вкажемо на єдність себе, де все своє належить своєму Я. Саме такий підхід підштовхує рухатися від синкретизму до синтетизму у вивченні себе через аналітику, яка, проте, завжди пам’ятає, що сума окремих елементів не є цілим.

17.ІХ.

Ми приречені на метафізику. Ми приречені вірити. Ми приречені жити так, ніби-то те, що ми бачимо, те, у що ми віримо, є дійсним. Віра, таким чином, єдиний спосіб нашого існування, інакше ми просто заблукаємо і загубимо все і в першу чергу - себе в цьому світі. Єдиним шляхом звільнення є, вірячи, пам’ятати, що насправді все зовсім не таке; розуміти, що саме ця наша віра не є абсолютною; бути готовим змінити цю віру; ставитися із розумінням до інших вір; вірити в себе. Власне такий підхід до свого світобачення в купі з творчо-споглядальною активністю й проводить межу між свободою (свідомістю, усвідомленням) та рабством (сліпою вірою в дане a priori).

18.ІХ.

Наявність світогляду нерозривно пов’язана з поняттям самості, тобто можливістю суб’єкта до вираження (внутрішнього або зовнішнього) глобального твердження “Я Є” будь-якими доступними йому засобами. В дитину, що тільки-но народилася, самою природою в апріорній формі закладено таке твердження на рівні елементарного інстинкту “біль – смерть – небуття”, на цій основі відбувається диференціація зовнішніх подразників, що в практичному вияві знаходить своє вираження через крик, плач, стогін тощо. Саме першим легким ударом людина, що приймає пологи, стимулює новонародженого до самовияву та самоствердження в бутті. Таким чином, маючи таку світоглядну основу, хай ще у формі tabula rasa, людина одразу ж є істотою світоглядною, так само як, маючи відповідні розділи (хай і не заповнені) головного мозку, людина автоматично є істотою мовною. “Я Є” – це погляд на світ, це визначення свого місця в цьому світі, це прилучення себе до буття, це протиставлення себе небуттю й, таким чином, це вже відповідна структура.

20.ІХ.

Європейська людина в ході своєї історії виявила себе сторонньою щодо “реальної” свободи, точніше, вона проявила себе людиною реально невільною. Такому її вияву себе сприяла антично–християнська бінарність західної культури, де постійно відбувалося коливання від одного полюсу до іншого, й де на кожному з цих полюсів протилежний здавався свободою. Мабуть, вільними відчували себе тільки давні елліни, які ще не мали протиставлення до своїй культурі, якому вони могли б надати значення свободи. Але вже наприкінці античної доби, давні християни бачили свободу в християнстві, яке в свою чергу стало панівним явищем, від якого необхідно було звільнитися в наприкінці середньовічної епохи, де значення свободи набули античні цінності. Таке коливання у прагненні свободи тривало аж до кінця ХІХ ст., коли виник модернізм. Проте він лише породив нове протиставлення: поневолення у старому бінарному замкненому колі – свобода в новому світогляді. Але, нарешті, коли в другій половині ХХ ст. наступила реальна свобода: вибору, дії, способу мислення, - як раз в цей момент і настала найгостріша криза. Цей період характеризує духовна неприкаяність та дезорієнтованість, від своєї свободи людина заховалася у побут – сукупність оточуючих речей, впала в анабіоз, який виступає захисною реакцією від світу, в якому невідомо як діяти. Європейська людина звикла до існування абсолютів та їх протилежностей, що обмежували для неї всю дійсність, а коли вони зникли, відчула себе самотньою у величезному океані, де немає за що вчепитися, і тому, замість шукати в цьому океані нові можливості, землі обітовані, вона вчепилася за купку речей, що залишилася після глобальної кораблетрощі. Океан – це символ. На відміну від образу індивідуалізованого у часі,  просторі та світовідображенні струмка, океан є загальною масою, де ніщо не відрізняє чиєсь конкретне відображення світу, де немає часових та просторових визначеностей та меж, де все кожної миті відбувається однаково, де потоки Я розчинилися в хаосі, і де лише іноді виринають старі залишки давніх моделей та структур.

Свобода виявилася найтяжчим поневоленням для європейської людини, бо, де шукати свободу від свободи (що протиставити свободі і надати йому значення свободи), вона так і не знайшла.

24.ІХ.

Коли ми основну вагу свого буття перекладаємо на малоймовірну у своєму здійсненні мрію, що належить ефемерному майбутньому, очікуючи цього майбутнього, тікаючи від Я-зараз, - власне від свого буття, - тим самим ми спрямовуємо себе в сферу небуттєвого, ми знецінюємо своє буття, нехтуємо ним, і тоді смерть стає джерелом нашого існування. Проекція себе в уявне майбутнє – це та структура, закладена від природи в людину, яка слугує її саморуйнації, самознищенню, тому, що непритаманне жодній істоті, яка має самість будь-якого рівня розвитку. Відображення нас в миті таких мрій відбиваються у небутті і там стають вагомішими за нас у бутті.   

26.ІХ.

Кожен віруючий, послідовник певної релігії, відбиває собою не світ, а певну структуру – догму, яка сама, відбиваючи світ, стає посередником між віруючим та світом, розз’єднуючи їх; віруючий відлучений від буття.

Віра в ілюзію кращого майбутнього відлучає нас від буття.

Милування ефемерними образами минулого відлучає нас від буття.

Сотні поколінь та цілі нації пішли в небуття. Все слов’янське православ’я, зорієнтоване на догму, живило буття мертвої канонічної структури, залишившись загадковою, як саме Небуття.

Буття – це мить, яку так часто не можуть вловити, мить “зараз”, тому багато хто вже зневірився в існуванні Буття. Спіймати своє Я, відірване від усього іншого, чисте Я: тут і зараз – це означає прилучитися до буття.

Знайти себе – означає Бути.

29.ІХ.

Я вчорашнє не є моїм Я-буттям вже тому, що воно може виступати лише як об’єкт вивчення відносно суб’єкта Я-зараз. У раціональному вивченні себе ми спрямовані у небуття-минуле, бо навіть, коли в нас є даний певний стан зараз, то, аналізуючи цей стан, ми вже після його виникнення, опинимося в іншому стані, відмінному від того, що аналізується. Раціональний розум може вивчати лише наше небуття, а його метою може ставати лише безкінечно недосяжне буття Я. Буття Я трансцендентне для раціонального розуму, будь-які його методи (синтез, аналіз, індукція, дедукція) функціонально запізнюються (бо є наслідками) відносно об’єкта їх вивчення. Власне, єдиною можливістю буття є ірраціональний синтез, де не існуватиме конструкцій протиставлення таких як об’єкт та суб’єкт пізнання, де вони зіллються в єдину самодостатню сутність; де кожне явище буде знаком самого себе. Світ в бутті, буття світу – це світ, замкнений на собі, де всі його окремі компоненти замкнено на собі. Буття – це світ речей-в-собі.

1.Х.

Обращаясь к бескрайней вечности

И заглядывая за горизонт,

Будто испытывая его по прочности,

Пишет Публий Овидий Назон…

* * *

Все смешалось: Каины, Авели.

И лишь только на площадях

Пляшут, раскрашены,

Черти и ангелы,

От буйства цвета с ума сойдя…

         2.Х.

         Традиційні бінарні протиставлення, насправді, - являють собою єдність явища. Питання життя і смерті – це єдність Ентропії (ентропія – негентропія), де матерія знаходиться у постійному коливанні від одного боку явища до іншого. “Природний” світ не був би цілісним, якщо б він не мав те, що ми звикли протиставляти йому, - другу природу, ноосферу. Це поняття ширше, ніж просто сукупність матеріальних об’єктів, створених людиною. Світ має ту частину, яка могла б розташуватися лише в такому анти-ентропійному явищі як свідомість. Таким чином, людина виступає тут в ролі носія цілісності світу, вона є містком, можливістю для його переходу між двома формами його існування. Людина є точкою між двома безмежними просторами, створюючи єдину структуру функціонування, центром якої є вона сама.

         Цей світ зникне з людиною. Світ без неї буде, але то вже буде не цей світ.

         4.Х.

         Ентропійна та негентропійна частини світу, розходячись від точки конкретного Я, зближуються своїми безкінечними межами, притягуючись за принципом “протилежне до протилежного”, утворюючи площину існування перехідних або межових явищ таких як: феномени та ноумени на рівні найзагальнішого існування цих форм, друга природа, мистецтво, мова, різні види створеної людиною абстракції, в тому числі й Бог. Це реальна та єдина осяжна людиною площина її існування в світі, в межах якої вона наділена потенційно повною свободою, а також маючи свободу безкінечного руху в напрямку тієї чи іншої частини світу. Тікаючи від буття, людина, яка є його центром, тим самим руйнує його відносно себе, хоча, спрямована таким чином на речі побуту, вона стає полонянкою того, від чого намагається втекти. Це трагедія невідворотності буття, яке є цілісним явищем тільки тоді, коли до його складу ми приймемо те, що традиційно вважали протилежним йому, - Небуття. Людині не підвладне лише одне – її поява в світі та приреченість на буття. Ненароджені не знаходяться в небутті, бо це є складова частина Буття, їх просто немає. В небутті існують лише мертві, які певним чином змінили світ й стали назавжди причетними до Буття.

         7.Х.

         Було б надто просто, якщо б людина була просто посудиною для загальної “світової”, вищої свідомості. Ця думка є простим наслідком роботи свідомості бінарних моделей, де тіло протиставляється душі, як пляшка протиставляється воді, яку в неї налито. Форма людини визначається і є, власне, вираженням та можливістю існування її суті, нас вводить ув оману лише те, що в тілі сконцентровано більше значень форми, а у внутрішньому світі – змісту цієї структури. Крапля води є її і форма, і зміст, існування та функціонування яких невідривне одне від одного. Загадкою є лише наповнення цих форми та змісту значенням конкретного Я.

         8.Х.

         Цінність Біблії дорівнює половині катехізису, причому тій його частині, яка складається із запитань. Лише питаннями, які не складають саму сутність Біблії, а на які натякають і до яких ведуть судження, викладені в неї, вона є настільки цінною, аби бути вартою неабиякої уваги. Давні тексти ведуть нас не лише до загальнофілософських питань про сенс життя, його виникнення, або про сутність людини, але й до досить складних питань екзистенційного плану, на які Біблія, щоправда, дає далеко не екзистенційні відповіді. До таких можна віднести питання про наповнення людини свідомістю, власним Я та саме про процес такого наповнення.

         9.Х.

         Ми знаходимося лише в єдиній площині величезного простору світу, площині між об’єктивним та Воно, але саме ця єдина площина є площиною глобального синтезу, ця площина є площиною Буття. Світ об’єктивний є лише елементом краплини, яка його відбиває, також як її елементами є її внутрішня сутність або форма. В цьому світі віддзеркалень, в якому можемо знаходитися ми, існують невидимі шляхи та місточки, які ведуть до глибин світу від його центру – від нас. Знайти такий шлях, відчути його – є на межі неможливого. І неможливо, тим більше, більш менш далеко пройти цим шляхом. Вся метафізика буття лежить за межами нашої площини. І в цій площині нашою долею є лише давати запитання на відчуте. Власне, запитання і є тим шляхом до глибин Буття. Отже, наше буття – динамічне та рухоме, не маючи меж та кінця. Ми маємо все життя шукати питання, а вічність відведено на те, щоб дати на нього відповідь.

        

11.Х.

         Проблема вибору: людина обирає з нескінченної кількості можливостей, які, втім, є проявами лише однієї бінарної опозиції, - “Буття – Небуття”, де людина, будучи з самого початку невільною, обирає свободу в межах своєї неволі. Робити послідовний вибір на користь Буття означає розкласти себе на дві основні частини: власне Я та наносне, неавтентичне, зовнішньосформоване не-Я; і, відкидаючи все, що стосується другого, йти до першого.

         Ніколи не треба звертати увагу на пораду дивитися на себе очами інших, - це шлях вічного та безвихідного рабства.

12.Х.

         Європейська цивілізація – це цивілізація Едипа та Пілата. Тобто, це хибний пошук свободи навмання, - далеко від себе, - втомившись від якого, людина просто заплющує очі на проблеми буття і небуття і, аби забутися, тікає в буденність. Едип та Пілат померли наприкінці ХІХ ст., але й зараз до їхніх могил ходять їхні апостоли розбирати написи на могильних дошках, а іноді навіть, заглядаючи у труну, намагаються розібрати їхню внутрішню суть. Проте знаходять там лише прах, а замість Істини чують жахливий сморід. Зараз ми вже цивілізація стерв’ятників, що живляться рештками своїх витоків. Ось така вона, - анатомічна деконструкція європейської культури.

         13.Х.

         Майбутнє – небуттєве, але в ньому розташовується джерело потоку моїх “Я”. Негентропійне живиться ентропією. Таким чином, кожне Я походить зі смерті і лише самодетерміновавне у своєму небуттєвому походженні досягає буття. Коротше кажучи, інтенція смерті окремого, конкретного Я є першоосновою його буття. Мається на увазі реальна, фізична смерть, що існує у нашій свідомості, тобто в основі своїй це знову ж таки єдність, але не протиставлення, конкретного та абстрактного, ентропійного та негентропійного. Народження ж розчиняється в океані минулого, воно втрачає своє онтологічне значення, бо ми вже ніколи не повинні будемо з ним зіштовхнутися, а, отже, воно може існувати лише як риторичне, нерозкрите питання, тоді як смерть є водночас і питанням, і мірою нашої буттєвості. Проте, у своїй глибинній суті, інтенція як народження, так і смерті має однакову природу та зрештою зливається у свідомості в єдине явище, яке несе в собі семантику крихкості нашого побутування та загостреного відчуття власної буттєвості наперевагу вічному та безмежному Ніщо. І лише така семантика і такі знаки складають таку мову, яка, хоча і є невимовленою, не відволікає нас на ілюзорні структури, але веде нас до реальності, реальності-в-собі, реальності-в-мені.

        

15.Х.

         Філософія на практиці: якось сказавши одній особі, що за відсутності вибору, здійсненого конкретною людиною, не існує Буття, замість відповіді побачив, як вона почала хапатися за предмети, які оточували нас, кажучи: “Ну, як же!? Ось буття!” Сміх! Хапатися за предмети як за непорушний доказ буття, насправді тим самим віддаляючись від нього на безкінечну відстань… Плач! Не так жахлива смерть, у світлі якої ми Є, але наскільки жахливо було б уявити, що наше Буття – це лише купи сірої індетермінованої матерії… Розчинену в ефірі навколишності субстанцію колишнього Я можна винайти за допомогою різних лакмусових папірців та ще однієї купи інших речей, проте це буде лише ілюзія існування цього Я, яка при глибинному аналізі вказуватиме лише на те, що його вже немає… Лише на те, що це Я, можливо, колись було, проте сама ця лінгвістична форма: бути у минулому часі, - примушує нас сприймати як буття лише його рештки, що розкладаються, які перетворюються на сіре, невизначене Ніщо. Мова примушує нас сприймати Ніщо як Буття!.. Мабуть, першою людиною, яка висунула екзистенційні проблеми, проте з їх антиекзистенційного боку та аксіоматики, був Сіддхарта Гаутама, який вчив, що навіть власне Я є лише ілюзією, анатманом, за яке даремно хапатися. Він розглядав Небуття як найвищу цінність, бо там не існує страждань, а шлях до цього Небуття він вбачав у звільненні від бажань (дивний конформізм). Проте, він вже у V – VI ст. ст. до н.е. пов’язав поняття Буття і смерті (як страждання і болю), висунув ідею Я як потоку, спрямованого в одну точку єдиної смерті та реінкарнації.

         18.Х.

         Зрештою, проблема Буття в європейській та буддистській традиціях є суто аксіологічною. Головне полягає в тому, аби Небуття не було пов’язане з рабством, розчиненням, підпорядкуванням навколишності. Проте, протиріччя буддизму полягає в тому, що сам по собі свідомий вибір автоматично прилучає нас до буттєвого, а отже, неможливо свідомо обрати Ніщо (нірвану). Таким чином, недосяжне, іманентне Ніщо стає найвищою цінністю поряд із Буттям. А, отже, це в свою чергу руйнує традиційну бінарну опозицію Буття – Небуття, перетворюючи її на єдність.

         19.Х.

         Структура світу через буття є такою: світ об’єктивного містить лише одну структуру – хаос; світ суб’єктивного має безмежну кількість структур, які весь час змінюються, яле які, тим не менш, є надто стереотипізованими. Буттєва площина живиться структурами суб’єктивного світу, збагачуючи його матеріалізованими структурами світ об’єктивний, проте детермінованість цих структур залишається незмінною лише за умов існування цілісності світу в системі об’єктивне – суб’єктивне. Світ суб’єктивного через площину Буття живиться ентропією, перетворюючи її на згадані вище структури та матеріалізовані структури.

         20.Х.

         Ми пізнаємо в речах своє власне віддзеркалення, а в собі – віддзеркалення цих речей. Таким чином, пізнаючи себе (включаючи вивчення всього того, що є в собі), ми розширюємо площину нашого буття, перетворюючи її на структурований простір. По-суті, ми живемо в глобальному задзеркаллі, в якому цих дзеркал так багато, що неможливим стає виявити, де знаходиться позадзеркальний простір власне речей або власне себе. Тому, аби бути, ми змушені жити в просторі пограниччя, будучи постійно змушеними вірити в пріоритет того чи іншого з просторів. Проте віра ця веде в небуття, бо немає тих, хто пішов у себе, бо вони полишені світом; немає тих, хто розчинився в речах, бо вони віддали своє буття цим речам.

21.Х.

         Криза сучасності викликана також тим, що новітнє людство стало надто розвинутим, аби дозволити собі у будь-що вірити. Будь-яка нова структура завжди вдало піддається критиці, тому на етапі самого творення такої структури виникає сумнів, а почасти, - впевненість у її неспроможності витримати подібне випробування. З іншого ж боку, ми приречені на віру, на закон, поставлений над нами нами ж самими, на етику забобонів та стереотипів, які ми намагаємося деструктурувати. Ми неспроможні у своїй змушеності.

         22.Х.

         Одна з бінарних опозицій, яка має право на існування і яка стереотипно іґнорується, - є опозиція “Я – не-Я”. Суспільство, деперсоніфіковане “Ми”, намагається переконати індивіда в тому, що Я поглинає в собі не-Я, тобто як такого не-Я не існує. Воно прагне, аби ми дивилися на самих себе точно так же, як дивляться на нас “Вони” (тут під “ми” і “нас” читай “я”, “мене”), аби Я розчинилося. Це, власне, заміна понять: Я замінюється на не-Я фактично, хоча називається воно все ще Я. Таким чином, звичайне суспільство - явище деперсоніфіковане, та деперсоніфівкованими залишаються продукти його діяльності. Лише межові ситуації для даного суспільства (війни, стихійні лиха тощо), які ставлять під питання буття самого “Ми”, персоніфікують саме це “Ми”. Проте, в особливо екстремальних ситуаціях це “ми” цілком і безповоротно розчиняє у собі “я”, тобто, коли це “я” втрачає приналежність собі.  На війні зникають не лише людські організми, зникають самі люди. Будь-яка війна анатомічно є сутичкою декількох Ніхто, але Хтось ховається за ними, надаючи цим Ніхто різноманітних значень, в той час, коли сам він стриймає їх як Ніхто та Ніщо. А, отже, в Ніщо можна не тільки розчинитися, за ним можна заховатися…

         25.Х.

         Уся аксіоматика, яку створило людство у її бінарній опозиції “добро – зло”, лежить у площині задоволення. Звичайне задоволення, пов’язане із егоїзмом у звичайному розумінні цього слова, у своїй байдужості до інтересів оточуючих отримало значення зла. Наступним етапом сходження людини є її потяг до самозадоволення, тобто до задоволення собою. Самозадоволення пов’язане з позитивним самоусвідомленням, яке живиться стереотиповими структурами поняття добра, реалізуючи ці структури практично. Джерелом добра, таким чином, є насолода від “доброго” самоусвідомлення. Отже, і добро, і зло, є продуктами егоїзму вищого або нижчого рівня, причому обидва несуть в собі негативну семантику. Якщо тут все зрозуміло із злом, то негативне у добрі є те, що Інший стає просто звичайним об’єктом, можливістю нашої доброти як самозадоволення. Добрі люди - ті, кому на відміну від “злих” внутрішній комфорт важливіший за насолоду, викликану зовнішніми подразниками.

         Святість є єдиним шляхом досягнення свідомого Небуття, бо вона пов’язана з байдужістю. Лише позбувшись потягу до того чи іншого з рівнів задоволення (або самозадоволення) людина може свідомо обрати Небуття і стати святою. Справжня святість знаходиться по той бік добра та зла.

27.Х.

         Наскільки буття мого Я прив’язане до “тут” і до “зараз”, - того Я, яке відрізняється від не-Я; яке для мене є висхідним пунктом інтенції на речі та світ; яке є суб’єктом самості; яке буквально та фігурально дивиться на себе із зовсім іншої точки зору, ніж інші, - як на самого себе?.. Чи правомірне саме запитання: “якби я народився тоді-то або там-то…”? Наскільки моє Я детерміновано в часі та просторі? Важливу роль тут відіграє вирішення проблеми про єдність або протилежність “душі” (свідомості) та тіла. Тіло, як біологічний об’єкт, є наслідком послідовних, хаотичних біологічних комбінацій і саме тіло може виникати лише тут і зараз. Якщо ж душа невіддільна від тіла, то й вона повністю прив’язана до тут і зараз. Якщо ж свідомість (душа) існує окремо від тіла, то тут можлива відповідь і “так”, і “ні”, бо пояснити походження конкретної свідомості неможливо. Принцип холізму вказує, що проста наявність компонентів (як, наприклад, “душа” і “тіло”) не можуть скласти ціле, тобто Я. Таким чином, Я – є явищем, чітко детермінованим: і душа, і тіло можуть проявлятися лише через Я. Це означає, що в даний момент не лише фенотип  людини відмінний від її фенотипу інших моментів, але відбуваються й зміни в структурі самої свідомості.  Це, в свою чергу, означає, що вона детермінована у часі та просторі не лише за своєю генезою, але й за своєю якістю, - свідомість даного моменту відрізняється від тієї ж свідомості інших моментів. Людське Я і в своєму походженні, і в своєму існуванні, - це лише випадковий збіг обставин. Загадкою лишається лише те, яким чином виникає саме моє Я, і чи могло його взагалі ніколи, і ніде, і ніяк не бути?! Людина, яка ніколи не замислювалася над цим, ніколи й не з’являлася у Бутті, бо, чи можна сказати, що вона була, якщо вона сама про це не знала? Лише та людина була, яка усвідомила свою окремішність від усього іншого, яка не стала лише одним із компонентів цього “іншого”, яка не розчинилася у ньому і яку в ньому не розчинили. Буття виникає на межі світу та свідомості й розмежовує їх.

        

1.ХІ.

         Європа – це два тексти: “Метафізика” Арістотеля та Біблія. Вся історія Європи та її культури – це проста наррація цих двох книг. Всі структури європейської свідомості взято звідти і кожна історична подія в Європі, включаючи події культурологічного плану, - лише практичне втілення цих структур. Структури, звичайно, взаємодіють, розвиваються, змінюються, це не просто повторення одного й того ж. Європейська свідомість надзвичайно структурна, бо вона сприймає текст через властивості слова; Біблія – для неї це не послідовність подій, це саме текст, який має декілька планів, де кожне речення означає більше за самого себе. І це не означає, чи це добре чи погано. Воно так є. Слов’янська свідомість у більшій мірі первинна, бо вона спирається скоріше на образ, ніж на слово. У тому ж християнстві, для слов’янина набагато важливіша ікона, ніж якась цитата зі Святого Письма. Ми – фетишисти.

         3.ХІ.

         Наша вимушеність живе в нас у вигляді страху, обмежуючи свободу. Наша вимушеність, наш страх, наша несвобода існують лише в нас. Ми починаємо бути тільки тоді, коли перестаємо існувати лише як один з елементів ситуації, яка нас вимушує на щось. Страх примушує нас розчинятися в цій ситуації, діяти лише в її контексті, перестати бути чимось відособленим, чимось для-себе і в-собі. Смерть також може стати такою ситуацією, якщо вона викликатиме в нас страх. В такому разі ми стаємо лише тим, в чому вона може реалізовуватися: ми як дещо, що існує для смерті, призначене для неї. Лише жах, який виникає у людини перед обличчям смерті, є креативним началом, основою буттєвості, явищем, яке детермінує нас у часі та просторі; що створює межі Я наперевагу усьому не-Я; що розподіляє світ на Є та Немає. Смерть виявляє себе такою лише через жах, коли ми чітко відчуваємо межі своєї істоти, коли ми різко відчуваємо крихкість посейбічного, коли ми наочно відчуваємо випадковість себе… Коли ми відчуваємо, що Є.

         Головне – не страшитися смерті. Її треба жахатися, якщо ми хочемо бути.

         5.ХІ.

         Руйнуючи конструкти нашої свідомості, ми до кожного предмету або явища та до того, що знаходиться з ним у будь-якого типу зв’язку, добираємо поняття вищого рівня і бачимо, що це поняття не може існувати за межами цього предмету або явища (вищого рівня) і того, з чим воно пов’язане. Так ми руйнуємо протиставлення, приходячи до синкретизму Буття, тобто до самого Буття. Ми будемо лише тоді, коли зможемо свідомо діяти як суб’єкт у дану мить себе, не роздвоюючись на суб’єкт (власне себе) та об’єкт (я в минулому, яке вже Небуття, або я в майбутньому, якого взагалі не існує). Роздвоюючись, ми не існуємо, бо, аналізуючи себе у минулому або майбутньому, ми тікаємо від себе, яке є і може бути лише зараз, ми повністю спрямовані на ілюзію буттєвості себе, ми живемо тим, кого і чого немає вже або ще чи ніколи, ми приймаємо це “немає” і “ніколи” в себе, втрачаючи своє Я. Лише, існуючи синтетично, а точніше – єдино, ми є, тобто тоді, коли ми сприймаємо себе зараз, коли ми сприймаємо мить свого Я. Людина не може бути як структура. Людина є чиста свідомість.

         8.ХІ.

         Бог – це конструкт колективного підсвідомого. Віра в Бога, конституйована традиціями, канонами та уявленнями, деперсоніфікує особистість, переводить її у площину не-Я. Через Бога неможливо знайти своє Буття. Бог, який не перешкоджає, але сприяє “убуттєвленню” особистості (що може бути лише за наявності її особистої потреби) має бути деконструйованим, тобто позбавленим вербальної оболонки, яка пов’язує це поняття зі структурою. Бог в межах Я може існувати лише довербально, бо будь-яке слово, віднайдене для нього, автоматично створить навколо нього пато-лінгвістичну структуру з відповідними наслідками. Тому питання Бога у вільній свідомості людини є відносним, бо чи є Богом те, що Богом не можна назвати? Це субстанція-в-свідомості, яка може існувати; існувати a priori. Бог, не як структурний елемент, може існувати ще як сама віра (але не вірування!), інтенція щодо Бога. В цьому випадку Бог виступає як персоніфікація віри. Але така віра також повинна бути деконструйована, принаймні, через знову ж таки деконструкцію поняття Бога в першу чергу та шляхом переосмислення поняття віри.

        

10.ХІ.

         Суть людини полягає в тому, що вона є єдиною можливістю Буття в світі. Якщо власне її Буття полягає у самоспогляданні через споглядання світу, то світ може Бути лише споглядуваним. Разом з людиною зникнуть самі поняття “Є” і “Немає”, і без людини речі опиняються в неозначеному хаосі, який являє собою енергію, скуту поза межами Буття і Небуття, це світ постійних деперсоніфікованих метаморфоз непевної маси різних рівнів організації, між якими стерлися межі. Такий світ є річчю-в-собі, він втрачає будь-який сенс, тобто він вже навіть не Ніщо, він вже знаходиться по той бік Є та Нема. Бо знову ж таки: чи є щось чимось, якщо його чимось не можна назвати? Буття наступає лише в момент трансценденції, коли кожна річ-у-собі може бути вираженою через феномен, своє означення, свій знак.  І лише тоді, коли речі “виходять з себе назовні”, ніби вивертаються, подаються, вони стають чимось, і тепер вони Є чимось; кожна річ тепер виокремлюється і є тепер щось, тобто вона Є. Але трансценденція неможлива без свідомого суб’єкта споглядання…

         12.ХІ.

         Першохристияни – це купка слабких, немічних євреїв, які, аби не зникнути, не розчинитися серед здорових сил задоволення, які мали оточуючі народи, й перш за все – римляни, аби відокремитися від них, переконатися у своїй вищості, вигадали християнську доброчинність, якій надали значення вищої цінності. Нещирість, - прихована слабкість за мальованою завісою самозадоволення, яка тепер називається першохристиянською мораллю, - стала однією з найвищих цінностей людства. Вони полюбили себе за те, що вони слабкі; вони полюбили себе за те, що можуть любити вигаданого ними Бога; вони полюбили себе за те, що тепер вони не просто раби, але особливі раби, які належать будь-кому, але вірять, що їхній господар хтось інший, невидимий і такий же доброчинний. Лише деякі з них, як, скажімо, гностики перших століть християнства, які розуміли Бога набагато ширше за інших, - скоріше, їхній погляд на світ нагадував кантіанську систему феноменів – ноуменів, - зуміли досягти святості, свідомо розчинившись у цьому світі, звільнившись від Буття. Але доба нірвани завершилася скоро після настання Середньовіччя, яке нав’язало структури, в межах яких усі ставали їх заручниками – рабами, інших же оголошували єретиками. В європейській культурі з тих часів святих більше не було. В християнському світі вони й до цих пір існують в межах слов’янського ірраціоналізму православ’я. Слов’янська відсталість, безграмотність та неосвіченість не дали змогу розвинутися подібному до європейського логоцентризму, що створило не структурні, а, скоріше, архетипові моделі світосприйняття. Проте, православні канони теж вели далеко від Буття та Ніщо…

         15.ХІ.

         Єдиною можливістю Буття є трансценденція, яка виникає на межі двох єдино-протилежних систем, якими у відношенні людина – світ, є свідомість – світ. Лише усвідомлений світ може існувати, оскільки в іншому випадку кожен з його елементів просто розчиниться в ньому, між цими елементами втратяться межі, це буде нескінченний, аморфний рух, в якому буде розчинено все, і цей хаос знаходитиметься поза Буттям та Небуттям.

         Так і людина, поринувши повністю у власну свідомість, перейде в Небуття. Вона не буде наповнювати змістом світ. Її власне Я розчиниться у її свідомості, яка перетвориться на безособово персоніфікований замкнений світ. Вона не зможе прочитати себе у текстах, написаних предметами світу, який її оточує. Повністю заглибившись у себе, вона втратить все.

         Саме по собі каміння усвідомлює себе об’єктивно, - отже, його немає для самого себе, бо об’єктивне усвідомлення має небуттєву природу речі-в-собі. І лише в процесі трансценденції, будучи поданим суб’єктивній свідомості в певний спосіб, світ зможе виокремитися як єдина сутність, бо тепер він стане таким же невід’ємним елементом людини, як і людина є невід’ємним елементом світу, що є…

        

17.ХІ.

         Бытие определяет сознание точно так же, как и сознание определяет Бытие. Моє Буття є я самий. Поза мене Буття немає. Світ – це лише елемент краплини, яка цей світ віддзеркалює, хоча з точки зору світу – все навпаки. Все, що я бачу навколо себе, є лише Я, насправді, все це зовсім інше, хоча й моє бачення цих предметів залежить від того, якими вони є самі по собі. Ці речі найбільш правдиво промовляють мені про мене самого, але людина ще не вивчила алфавіт Буття і підозріло дивиться на ці знаки, не вміючи прочитати їх. І, намагаючись пізнати в світі те, чим він не є (бо внутрішність недосяжна для будь-якої форми свідомості), вона віддаляється і від світу, і від самої себе, поринаючи глибоко в Небуття, далеко від святості.

         Людська свідомість, яка здатна наповнити світ сенсом, надати йому значення, перетворити на одухотворений космос, замість цього заповнила його мертвою закостенілою мораллю, принизливим законом, вірою, на яку жалко дивитися, і, втішившись своїми мізерними чеснотами, стала заручницею самої себе, прирекла себе на страждання в рабстві, забувши, що звільнити себе з цього покріпачення може лише вона сама.

         Загадкою залишиться назавжди, навіщо світові потрібні стали Буття, космічна гармонія і чому задля цього він народив людину. Але ще більшою загадкою є те, чому людина обрала інший шлях, навіщо оточила себе штучними цінностями, для чого, замість того, щоб наповнювати сенсом світ, вигадала якісь категорії, яких ніколи не було, і всю свою енергію спрямувала на розвиток цих вторинних утворень?.. І все це шляхом втечі від самої себе. Людина надто слабка духовно. Вона невпевнена в собі, їй важко вірити в себе, їй важко опертися на себе. Вона безвідповідальна. І тому їй легше було створити атрибутику не-Я, через яку вона змогла в цьому не-Я розчинитися і не брати на себе жодної відповідальності, повністю переклавши її на деперсоніфіковане Ми, виокремлене за допомогою певного типу атрибутів. Такими атрибутами стали релігія, національність, вік, стать… - все те, що узагальнено людина назвала соціальним статусом. Коли людина бачить свою нікчемність, вона розчиняє себе, скажімо, серед “таких самих” за національністю, якій всі Вони надали значення кращої, давнішої, обранішої etc., і таким чином людина долає свій комплекс неповноцінності. Відокремити такий атрибут від сутності можна лише побачивши його мінливість та невідповідність, непридатність для усіх виявів існування людини. Найбільш стійким в цьому плані атрибутом є поняття “людина”. Проте через нього ми одразу потрапляємо у безліч структур: це – не тварина; це – не Бог тощо. Лише співвіднесене з Я поняття людини має характер сутності.

22.ХІ.

         І ось нарешті, міркуючи таким чином, до якої міри цинізму приходжу я. Щоправда, цинізм тут має розглядатися  з точки зору понять старої аксіоматики.

         Вірити в те, у що ти не віриш. Слова, які можуть бути сприйняті як заклик безпринциповості, зрадництва, відступництва, хоча насправді в них закладено просто здоровий глузд та потяг до свободи.

         Своїми чеснотами людина лише самовдовольняється і прикриває ними свою справжню натуру, перетворюючи оточуючих на об’єкт, - жертву своїх чеснот. Малі діти чисті та невинні лише доти, доки не пізнали вони гріха чесноти. Бридко дивитися, коли обмінюють вони свою свободу на самозадоволення через чесноти, нав’язані їм іззовні і які вони беззастережно, по-рабськи приймають для себе.

         Святість – це свідомі мета та результат на шляху до Небуття. Святість a priori недосяжна, бо непоєднанні мета і результат. Лише шлях до святості, шлях до Небуття є максимумом можливого для людини. Святість – у байдужості, у нехтуванні штучних законів, існуванні без вдоволення та самозадоволення. А, отже, це уявлення руйнує усі усталені образи святих, що робили Добро…

         Люди, що кохаються у чеснотах, не дають Бути вірним собі та не дають Небути святим. Вірні собі можуть існувати лише по цей або інший бік закону, створеного ними, тобто вони не є незалежними від нього. Святих же вони не відпускають до Небуття, навмисне пам’ятаючи їх в екстазі чеснотливого самовдоволення…

         Руйнуючи одну мораль, неминуче приходиш до іншої, яку зруйнує хтось інший. І все це відбувається тому, що ми вже не можемо бути вільними від моралі, ми можемо існувати лише по той або по цей її бік і важко сказати, чи слідування власному здоровому глузду є третьою можливістю (?). Чеснотливі не дадуть нам спокою, і ми всі свої зусилля витрачатимемо на обгрунтування хибності їхньої моралі та істинності власної. І в таких суперечках ми знову ж таки ризикуємо втратити себе. Отже, у найкращому випадку ми лише відчуваємо у Бутті наші тіні, чужі чесноти тримають нас в Небутті, далекого від святості. У Буття є єдина дорога – орієнтація на самого себе, виокремлення свого Я з не-Я, усвідомлення власної чіткої детермінації у просторі та часі. У Небуття безліч шляхів, і лише святість є єдиним свідомим шляхом до нього; все інше – це пасивне розчинення власної сутності в “чужому”: чужих законах, чужій моралі, чужому Ми, - людина стає лише наповнювачем деперсоніфікованих систем та структур, які є продуктом колективного підсвідомого і які, по-суті, також лежать по той бік від Буття.

         26.ХІ.

         Доля всіх прогресивних осіб – викладати свій світогляд у вигляді апологету. Або, стуливши очі, йти навпростець, але дуже часто вони згодом приєднуються до перших.

         Ми можемо створити досконалу систему, яка б досконало описала всі недоліки людини, але неможливо навіть теоретично уявити собі досконалу людину, особливо в контексті людства. Суб’єктивна наша свідомість прирікає нас на віру, бо наші широкі знання лише розчаровують нас у наших можливостях пізнати той, об’єктивний світ. І маємо вірити або нашому чуттєвому досвіду, або структурам, привнесеним ззовні, або власному чистому розуму…

27.ХІ.

         Свобода людини повністю обмежена свободою іншої людини. Не можуть розкритися повністю двоє, сутність одного з яких – нищення, іншого – любов до життя… Це трагедія Раскольнікова, над яким тяжіли мораль, закон, право старої на свободу. Сильний ти та вільний чи мізерний раб, - немає такої сили, яка могла б це чітко регламентувати і надати повну свободу першим та конституювати беззмістовність других.

         Тим більше, що раби потребують закону, але підкорюватися йому повинні всі та кожен.

         Саме суспільство власне є структурою, яка здатна розчинити в собі індивіда, і воно постійно робить це, хоча спеціально може і не мати такої мети. Індивід – лише маленька частина наповнювача соціальних структур. В суспільстві людина детермінується не через власне Я, але через систему соціальної атрибутики – своїм соціальним статусом. В суспільстві Я в найкращому випадку служить елементом цілого механізму, який виконує певну функцію. Ця функція визначає його сутність як члена суспільства, проте розбігається із сутністю його Я. В гіршому ж випадку людина стає наповнювачем структури, зливаючись у загальну масу “таких же”. І, на жаль, почасти людина ототожнює себе зі своїм одягом, зшитим з таких атрибутів, забуваючи, що під ним є живе тіло. Навіть удома на самоті вона забуває роздягтися, аби побачити, хто вона є насправді.

         Але людина загострила цю ситуацію, у яку її поставила сама світобудова. Вона неадекватно поставилася до того, до чого вона змушена. Людина, мабуть, була надто серйозна, принципова та безкомпромісна, коли тільки розпочала свій шлях. Її вабило все красиве: красиві структури, красиві слова; вона не могла ще осягнути краси чистої, нічим не опосередкованої абстрактної думки. Вона намагалася ототожнити себе, свою свідомість з тим, що бачила вона навколо, але разом із Гегелем зробила фатальну помилку: свідомість і Буття (в нашій термінології – зовнішній світ) мають різну природу; чи розумів він різницю між системами ентропійного та негентропійного? Це єдність, проте не можна ототожнювати різні її виміри, саме на межі яких, з їхньої відмінності й постає власне Буття.

         1.ХІІ.

         Самоусвідомлення через самоіснування… Чи не може бути ентропійна система так само персоніфікована як і негентропійна? Кожен з людей носить в собі свій негентропійний, суб’єктивний світ, і ніхто не має в собі світу об’єктивного. Значить, світ такий як він є сам по собі знаходиться по той бік Буття; а, може, його містить в собі якась відмінна від людини персона, щось на кшталт спонтанного бога Дао? За описами світ, усвідомлений у такий спосіб, дуже схожий на Бога: він є повсюди, за межами простору і часу; він є всесильним, оскільки все, що відбувається у світі, залежить лише від нього; він всевідуючий, бо все, що відбувається у світі, належить йому та усвідомлюється через самоіснування цього світу…

         2.ХІІ.

         Джерело віддалення людини від Буття полягає у її слабкості. З одного боку вона, будучи не в силах сприйняти світ, таким як він є чи, принаймні, таким, як вона його безпосередньо може побачити, тобто сприйняти світ у всій складності його взаємозв’язків, вона спростила все, звівши всі відношення до типових моделей, до мнемонічних правил, які вона назвала Законами Природи. Так виникла структура, в якій, унаслідок компресії, було порушено співвідношення та реальні зв’язки між елементами світу, а головне, що в цю структуру вона повірила як у реальний світ. Так віддалилася від Буття раціональна, діалектична свідомість. Хоча, принаймні, вона почала опрацьовувати  цей світ і намагатися свідомо в ньому оперувати. Метафізики ж настільки розгубилися, відчувши своє безсилля та страх перед Буттям, що і не думали нічого діяти; вони, з одного боку, прийняли світ у його складності, з іншого ж – полишили свою свідомість, відмовилися від самих себе, через свою віру добровільно розчинилися в речах.

         Ворогуючі, які розходяться від прямої дороги, куди б не йшли, лише віддаляються від істини, яка є усвідомленням Буття і Небуття.

         4.ХІІ.

         Через кожного з людей світ розкривається в Буття, самоусвідомлюючись як корелят даної людини, яка через нього визначає своє Буття. Простіше: людина визначає себе відносно предметів і разом з предметами, що її оточують і які, врешті-решт, є простір і час, а також її власне тіло. Якщо розглядати світ як текст, то життя людини – це нарратив, єдина можливість буття тексту. Й індивідуальна, і колективна свідомість, скільки існує людство, складає єдину матерію Буття, один вимір якої – простір, інший – час. Простір складається з точок-людей, їхнього положення у цьому світі та обсягу, який охоплюється їхньою свідомістю. Час – як сукупність його індивідуальних відчуттів, внутрішніх часових мір. Час, який сприймається людиною як лінія, біг якої може прискорюватися або гальмуватися; лінія, окремі відрізки якої можуть мати певне забарвлення у вигляді предметів, що їх корелюють. Проте, прямо посередині цієї буттєвої матерії знаходиться невизначене провалля, чорна дірка, яка породжує всю свідомість та всмоктує її знову, - це є самий світ, світ такий, як він є об’єктивно. Ніхто не визначив себе ще у світі об’єктивному, а, отже, він не наповнений ніяким Є, хоча він є його джерелом і як те, що породжує саму свідомість, і як те, що слугує імпульсом для її (тобто свідомості) самовизначення. Він постачає речі, через які самовизначається свідомість, у яких бачить вона своє відображення. Світ лише залишається прикритим окремими різнобарвними клаптиками чиїхось Є, у середині залишаючись неозначеним щодо Є та Немає.

         7.ХІІ.

         Кожного з нас троє: Я; не-Я, яке мені нав’язує суспільство з усією його атрибутикою; Alter Ego. Це останнє – це наш образ для нас самих. Це об’єкт чи суб’єкт нашого самоаналізу, самовивчення, самопізнання. Об’єкт чи суб’єкт: в залежності від того, на чому ми ставимо акцент, ким ми себе в дану мить відчуваємо, Alter Ego стає протилежним членом опозиції: об’єктом, якщо ми відчуваємо себе як суб’єкт і навпаки. Alter Ego і Я – це стан самопригнічення, де хтось завжди виступає володарем, а хтось рабом. Поділ себе надвоє віддаляє нас від Буття, коли ми починаємо жити не собою, а дивним образом, якого ми зневажаємо або ж навіть караємо, або якого ми боїмося і цураємося як жорстокого господаря, який нас зневажає і карає. Це нещирість, також нав’язана нам ззовні; тут нав’язано не сам образ, а лише модель поведінки, ставлення до нього. Це спільна мораль самосприйняття, в межах якої немає ніякого Буття. Воно є лише там, де Я із собою не на Ви, і не на ти. Воно там, де Я з собою на Я, де трійця стає єдиною і де людина вже не може розгубитися поміж трьох сосен.

        

9.ХІІ.

         По-суті, Буття тісно пов’язане із сенсом існування людини, і можна навіть сказати, що вони абсолютно тотожні. Сенсом людського існування є наповнення Світу, - людини самої та речей, що її оточують і через які вона самовизначається, - змістом, буттєвістю. Буття полягає у конфірмації людиною світу, через пізнання рефлексії себе у цьому світі. Буття-мене-в-світі та присутність-світу-при-мені – первинний та основоположний зміст, яким людина здатна цей світ наділити. Якщо ж людина не бачить у світі свого відображення, то це може означати:

1)    зникнення світу;

2)    смерть людини;

3)    нездатність людини бачити;

4)    самоусунення людини від Буття.

Найвищим проявом останнього є вияв вищої свободи, - внутрішнього права людини на святість, коли людина свідомо усувається від усіх зв’язків зі світом до крайніх форм аскези та усамітнення в самій собі. Саме ж джерело буттєвості в людині має ірраціональний характер і походить від усвідомлення, передо всім, майбутніх, і по-друге, - минулих пограничних ситуацій, тобто ситуацій на межі Буття і Небуття, якими в першому випадку є смерть, у другому – народження. Таким чином, час для людини має відповідну структуру: теперішнє як дійсне Буття; майбутнє як його свідомісне джерело та напрямок дійсного руху; минуле, як початок дійсного руху та друге джерело Буття. Народження є одночасно джерелом і об’єктивного і свідомісного Буття, хоча друге виражено не так яскраво. Смерть же є кінцем об’єктивного Буття, але й джерелом усвідомлення свого Буття в теперішню мить. Таким чином, час, який ми сприймаємо об’єктивним, має лінійну послідовну структуру; час нашої свідомості ж стягується з обох боків нашого існування в мить “зараз”, і цим другим людина здатна керувати, оскільки він надто залежить від сприйняття нею минулого та майбутнього. Отже, людина живе в двох суб’єктивних часових системах, - квазіоб’єктивному та індивідуальному часі, і цей час вона переносить на світ, тобто взаємне розташування себе та речей, які її оточують (тобто тих, які вона сприймає, - розумом, вірою, тощо), в результаті чого утворюється складний багатовимірний простір. І саме в межах цього простору виникає можливість Буття світу.

Формально: Я тотожне до Є. Там, де присутнє Я, присутнє Є. Частина світу, обмежена Я, наповнена Є. Це і є Буття світу.

13.ХІІ.

А чи не надто все ж таки зухвалі ті, хто розділяє Світ та Буття Екзистенцією? Чи мають право вони судити про цілком закриту, недоступну для людини сферу, яку вони називають Буттям? Лише досвід дає право. Але хто з людей має досвід Буття у розумінні об’єктивно існування світу? Таким чином, єдине табу може бути накладене лише на удавану істинність у твердженнях людини про об’єктивну реальність.

Таким чином, втрачає сенс будь-яка релігійна деперсоніфікація: можливий об’єктивно існуючий Бог опиняється цілковито у потойбічному світі й, отже, ми не маємо права навіть судити, є він чи ні. Це питання має бути закрите нез’ясованим.      

14.ХІІ.

Але деструктурований Бог, як певне почуття в межах Я, не може деперсоніфікувати, а лише навпаки, - вирізнити це Я з-поміж інших. Таким чином, руйнується загальносприйнята релігійна структура.

До речі, кажучи про деструктуризацію, мова йде не про подолання соціуму як надструктури людських істот; мова йде про подолання звичного залежного відношення елементу від структури, де елемент в межах даної структури виконує лише певні покладені на нього функції, беззаперечно приймаючи їх і не знаючи мети та її досягнення всієї структури в цілому. Якщо структуру подолати ззовні, то настане повна анархія, в якій свобода конкретного Я буде обмежена свободою інших.

Отже, структуру треба подолати зсередини, тобто зруйнувавши відношення елементу до структури. Знаючи механізм функціонування структури в цілому, конкретне Я може впливати на її рух, керуючись власними інтересами, тобто, будучи вільною і, таким чином уся структура, керована свободою окремих Я, рухатиметься до загального блага, яке, тим не менш, буде власним для кожного.

16.ХІІ.

Якщо Бог є, то це означає, що в світі немає жодної об’єктивної реальності. Якщо Бог є весь світ, а весь світ є Богом, значить цей світ, який ми називаємо об’єктивним, є внутрішнім світом Бога, сутністю його Я, а, отже, він також цілком суб’єктивний. А отже, пантеїстична система логічно виключає можливість існування світу як такого. І виявляється, з тієї точки зору, що єдиним носієм Буття, єдиною його можливістю є жива, мисляча істота, якими можуть бути, наприклад, людина або Бог.

Таким чином, з точки зору теософії, ми є щось, що знаходиться ніде.

17.ХІІ.

“Буття” – це теж слово. Слово, яке вводить нас у структуру. Паскаль, наприклад, казав, що Буття неможливо визначити, бо в дефініції ми обов’язково повинні вжити слово “є”, а, отже, визначити це поняття через саме себе, що неприпустимо з точки зору логіки. Але таке розуміння Буття має бути деконструйовано, необхідно відділити явище від його умовної позначки, яку, за бажанням, можна було б замінити й на іншу. Саме ж явище Буття є тією першопричиною, базовою сутністю всього більш-менш свідомого живого, яка здатна до самоусвідомлення через саме себе та навколишність, до протиставлення креативного, негентропійного начала, закладеного у живому, до ентропійного хаосу Буття.

18.ХІІ.

Модуси людського суб’єктивного часу мають також такі основні характеристики:

минуле – це час, де я виступає об’єктом серед подібних об’єктів, що майже нічим не відрізняється від інших;

теперішнє – це невловиме Буття;

майбутнє – проста модель, проект.

Але цими трьома модусами не обмежується суб’єктивний час. В ньому існує категорія модальності, що має природу майбутнього (модельованість), але свідомість спрямована в минуле; та імператив, що має “об’єктивність” Я, що схоже на минуле, але свідомість спрямована в майбутнє.

Людина, таким чином, виявляється зовсім невільною істотою, бо біля джерел її виникнення вона не вільна обирати, народитися чи не народитися, а, отже, - чи постати перед смертю. Народження людини, яке розглядається суспільством як проект майбутнього, саме по собі вже є моделлю. Людина народжується “для чогось”, і все її подальше життя і вчинки співвідносяться з цим проектом. Людина ще до народження детермінована в своїх обставинах, що її визначатимуть за життя: конкретна людина може народитися лише у конкретних батьків і лише у цілком певний час, поява саме її, скоріше, випадковість. Отже, з одного боку людина чітко детермінована в часі та ситуації, з іншого – на її появу чи непояву впливає безліч хаотичних факторів. Ця роздвоєність у виникненні людини і є, власне, Едиповою долею, яка є визначеною та тяжіє над особистістю, але якій ця особистість здатна себе протиставити. Саме боротьба з детермінованістю спричиняє появу модальних часів, де Я не було і не буде, а де вона лише “була-б-якщо”. Це, власне, є форма моделювання свого Небуття; конструювання такого Я, яке, будучи наповнене тією ж свідомістю, було б іншим чином детерміноване у часі та ситуації.

21.ХІІ.

У просторі людського існування немає жодних знань, крім досвіду; немає жодної істини, крім правди; жодного Бога, крім віри та жодного світу, крім самого себе…

…Буття – це споглядання себе у своїй смерті, бо будь-що живе з моменту своєї появи на світ є сумним натяком на свою смерть, яка іманентно в ньому прихована, і жодна смертельна хвороба не наближає людину до смерті більше, ніж те, що вона одразу є смертною сама по собі. Життя – це лише можливість смерті. Життя належить смерті й існує для неї. Отже, смерть – начало Буття.

22.ХІІ.

Але насправді людина живе у системі, де є дві смерті: перша, об’єктивна; вона підійде до людини уві сні, й та тихо піде у Ніщо без мук та жаху; або, після років страшних страждань, сприйме її як полегшення. Наша свобода і воля тут полягає лише у сприйнятті, якщо ми встигнемо усвідомити свою останню мить. Інша смерть – та, яка є самими нами, яку ми носимо в своїй свідомості, в своєму розвиткові, якої ми можемо жахатися, споглядаючи на годинник нашого старіючого тіла, і яка і є  насправді онтологічною, екзистенційною смертю. Це не мить. Це те, що є з нами постійно.

Знання – це віра, зосереджена в розумі.  

23.ХІІ.

Життя – це негентропія, тобто субстанція, здатна до самоорганізації, до розвитку. Життя, таким чином, є воля, а воля є результатом поєднання сили та мети. Мети до недосяжного та безмежного самовдосконалення. Таким чином, смерть – це дещо, що перешкоджає досягненню мети, отже, смерть встановлює результат шляху життя до мети, яка завжди знаходиться поза межами життя. Недосяжна мета породжує безкінечну шкалу міри її досягнення в межах життя, а, отже, стає онтологічною цінністю. Отже, смерть – першочергова можливість цінності життя і його джерело.

Смерть – це ще раз джерело Буття.

24.ХІІ.

Буття з’являється в тому просторі, який осяюється конфірмацією людського Я. Відтоді, як певна частина світу опиняється в межах людської свідомості; відтоді, як ця свідомість осяє речі цієї частини світу, - ця частина світу стане буттям. “Є” – це найзагальніший сенс, який людина здатна надати будь-якій речі, яка потрапляє до її кола зору. Кожна людина породжує буття світу.

Проте, сама людина, в середину свідомості якої закладена уподібнена до всіх мімікрійна поведінка, і яка всупереч всієї різниці вважає себе такою ж, як всі, свідомість якої не спрямована на саму себе, - чи може сказати вона, що сама вона Є і належить до Буття? В повсякденному житті людина потрапляє до тих самих ситуацій, як і всі, і відповідним чином розкриває себе, як і всі. Поглянути ж на саму себе людина може лише в індивідуальній, неповторній, лише їй притаманній ситуації, в спогляданні своїх “межових ситуацій”, де вона побачить лише себе і де ніхто не втручатиметься та не розділятиме відповідальності за вибір власного сприйняття тієї чи іншої ситуації подібного плану.

Буття світу – це знакова, практично, - мовна система, де кожен предмет або явище отримує знак, що походить з надр свідомості людини, але де насправді самий предмет є знаком того стану свідомості людини та людини в цілому, в якому людина наділяла даний предмет тим чи іншим значенням. Предмети світу – це посередники цих значень, які ми надаємо різним проявам нашого власного існування.