ПАЛІМПСЕСТ

UNDECEM ORATIONIS

* * *

Все погрузло в молоці туману

та завмерло. Дихання спинилось.

Тепла пара від гнилого листя,

що з відлигою струхнуло сніжний саван,

огорнула чорні силуети,

що до світла повиходили зі склепів

та постали з кришталевих трун.

Гуки ґав лунають з того боку

білої вологої завіси,

що, здається, звісилась вздовж Стіксу, -

наче з того берега нас кличуть.

Най хода невпинна в цьому колі, -

втратилися сторони та межі:

сльози, що з очей п’є сивий вітер,

вихорують з мжичкою навколо.

Та пожовкле зрошене волосся

верболозом на лице спадає,

цівками прозорими непевно,

мов спекотне тіло Клеопатри,

омиває молоко туману

лоба,

віка,

щоки,

ніс 

та губи.

Ми злилися в цьому голосінні –

вкрай нестямному й тому німому;

крок глухий затьмарив серця стукіт,

тільки плач лишився наш з тобою.

Я тепер невидний та нечутний,

бо хотів побачити беззвучне,

бо почути прагнув я невидне, -

заборонну перетнув межу священну.

За хвилину зовсім звечорію

та, коли прокинеться світання,

заспокоїть всі невтішні душі

молоко вчорашнього туману. 

/27 січня 2003/