ПАЛІМПСЕСТ
Палімпсест
ММІ – MMII a.D.
Присвячується К.О.Т.:
…Sum
presentialiter
absens in remota…
Переднє слово
З невпинного ходіння мимо ґрат
у неї зір спустошився й стомився.
Здається їй, що стало більш в сто крат
тих ґрат, - за ними, певне, світ кінчився.
М’яка хода, та, сповнена снаги,
вона кружляє по вузькому колі.
Це – наче танець сили навкруги
могутньої, оглушеної волі.
Коли вона з зіниць своїх заслін
одсуне враз, - в них образ світу рине,
крізь пружну тишу тіла пройде він
і в глибу серця врешті згине.[1]
(Р.М.Рільке, «Пантера»)
|
Я закриваю очі. Я заплющую їх
так сильно, аби жоден промінь світла ззовні не міг долинути до моєї середини,
аби жодну мою внутрішню сутність не було відтінено будь-яким іншим світлом,
крім того, який осяює ці сутності з моєї середини. Я стуляю очі, аби не бачити,
забути, позбутися. Аби потім відкрити їх та побачити Світ і Себе в цьому Світі.
Я відкриваю очі. Я дивлюся на світ, я дивлюся на речі цього світу. Й чимдалі я
дивлюся на цей світ і на ці речі, тим дужче й дужче кристалізується на них те,
що було нашаровано на їхні образи в моїй середині чужим. Я відвертаю погляд
від світу та намагаюся повернутися до себе. І тут мене охоплює такий жах, як
той, що охоплює малу дитину, яка заблукала в лісових хащах, не знаючи ані
виходу, ані порятунку, - я бачу, що сам від себе я схований під
непролазними нашаруваннями чужого.
Такий
жахливий сон марився мені якось вночі, й коли я прокинувся, віщим видався мені
той сон. Самотнім, полишеним видався тоді я собі, й нікого не було зі мною
поряд, - навіть мене самого, бо я був схований від самого себе.
І тоді
злетів я над собою та побачив те, до чого вже стільки разів доторкався, не
знаючи чим воно є, не розуміючи його природи, - зараз я бачу його так зрозуміло
й так наочно, - металеві каркаси структур, у які людина закувала себе. Ця
металева химера щільно притиснула людину всередині себе, що та навіть не може
поворушити головою та очима, аби хоча б подивитися: чи є ще вона? Далі явилася
мені картина ще жахливіша: бо то не була лише одна єдина химера, - то було
потворне нагромадження фрагментів та решток давніх конструкцій, що лишилися від
колись таких прекрасних та привабливих споруд, які збудувала собі людина, аби
жити в них. Найбільш виразно проглядали з цілої купи рештки мови, міфу,
релігії, моралі та нації. Вони стояли одне на одному, але здавалося, що в такий
спосіб поставила їх якась стихія: в місцях, де закінчувалося одне та починалося
наступне, їх не з’єднувало нічого, вони просто незграбно спиралися одне на
одне. Подекуди металеві структури починали ржавіти та руйнуватися, але то були
не ознаки порятунку, але ще більшої та невідворотнішої небезпеки: коли б все це
нагромадження почало стихійно руйнуватися, воно поховало б під собою людину
назавжди.
Людина
була засліпленою. Їй не хотілося думати про її жахливе становище. Але, коли
зрідка до неї приходили миті осяяння та прозріння, все на що здатна була вона
тоді, - волати: як здобути свободу, як дістатися світу, як знайти саму себе?
Вона починала битися в істериці, бажаючи зруйнувати металеві грати, в яких вона
опинилася, але, як ми вже казали, від цього вони лише іще більше починали
тиснути на неї, все більше ховаючи її саму та світ від неї самої та її саму від
світу. Вона не розуміла, що, аби здобути свободу, світ та саму себе, треба зі
знанням справи обережно та охайно, планомірно та поступово, не в істеричних
імпульсивних пориваннях, але керуючись спокійним та холодним розумом, розібрати
ці каркаси, в яких вона опинилася. Вона не розуміла, що відколи вона була
привнесена в цю систему, походячи від свого попередника, який також будував та
руйнував її, вона вимушена щось з цим робити, тим більше, якщо вона хоче чогось
досягти. Але вона самотня. Нема кому допомогти їй, та й хіба треба їй
допомагати, якщо вона має збороти те, що сама створила, те, що краще за неї
ніхто пізнати не може, та чи може хтось, знову ж таки – чужий, пояснити їй, що
ці структури вже вросли в неї саму, чи може чужий відчути цей біль та
розповісти, що ці структури треба долати в першу чергу в самій собі, тобто в
першу чергу треба здолати себе саму. Відколи людина побачить в собі мету, вона
вийде на шлях, а відтак, вона досягне результату.
Так,
алегорією починаю я свою працю, бо найбільш за все боявся я й свою думку
поховати під шарами мови, яка так і намагається скерувати нас в свої лабіринти.
До того ж, таке бачення становища людини якось прийшло до мене настільки
конкретно та наочно, що я не міг не вдатися до того, щоб не проілюструвати
його, аби відчуття небезпеки не залишилося ілюзією, а стало реальністю, та
змусило всякого, хто прочитає хоча б лише ці рядки, замислитися, а отже, -
почати діяти.
Наше
первинне завдання, яке ми повинні виконати, якщо ми вже готові діяти, - вловити
мерехтіння світла нашого істинного буття та визначити напрямок руху до нього.
Це наша мета. По-друге, метод досягнення, - шлях, - який ми повинні обрати для
простування до самих себе. Йдучи своїм шляхом, ми повинні розуміти його
нескінченність і те, що реально ми ніколи не дістанемося своєї мети, але в
будь-якому разі ми отримаємо результат. Але про це – далі.
Починаючи
писати, не один раз замислювався я: навіщо це треба? Парадокс в тому, що ті,
хто вже готові слухати мене, не потребують моєї допомоги, - вона для них - таке
ж втручання “чужого”, що постає перепоною на їхньому шляху. Ті ж, кому дійсно
може бути потрібне те, про що я тут міркуватиму, ще не готові навіть читати ці
слова; вони або розумітимуть їх по-своєму, або викидатимуть цю книгу геть
подалі від своїх очей. Проте автор залишається далеким від того вульгарного
раціоналізму, який намагається нав’язати йому “чужий”, бо, якщо озброїтися його
доказами та моїм власним поглядом на становище людини, - що має сенс, якщо
незалежно від того, що людина робить, все те, що вона зробила або не зробила,
досягла або відкрила, - все це буде знецінено єдиною останньою миттю її
існування в цьому світі. З іншого боку, легше за все сказати собі: все одно
робити це – цілковите безглуздя, та, склавши руки та стуливши очі, відцуратися
того, що ти є. Сенс цих розмірковувань, звичайно, потребує глибшого розкриття,
яке й буде подано в подальших розділах, коли ми докладніше розглядатимемо
тріаду мети – шляху – результату й будемо розставляти в ній акценти. Зараз
обмежимося лише рекомендацією: забудьте про існування слів “навіщо” та “для
того, щоб”, або відкладіть це чтиво до кращих часів. Бо, якщо ви вже з самого
початку настроєні вороже, далі рухатися ми не зможемо.
Іншою
проблемою, яка постала переді мною, коли я почав писати, виявилася саме та
наочна, конкретна ясність того, про що я збирався висловитися: мої думки,
здавалося, утворили замкнену систему, цілісну, непорушну, непіддатну до
будь-якої структуризації (навіть за своїм змістом). Тому нам здалося, що буде
логічніше за все спочатку коротко сформулювати суть цієї системи думок в
цілому, хай навіть випускаючи певні її елементи, а потім послідовно
протлумачити, розкрити та пояснити окремі елементи цієї формули та зрештою всю
формулу взагалі. Тут доречним було б пригадати так званий принцип холізму: ціле
завжди більше за суму елементів, які його складають.
В багатьох випадках, особливо в
середині та наприкінці, ми взагалі матимемо справу з невимовним, - настільки
простими за своєю суттю будуть розглядувані нами явища та поняття, й нам
доведеться вводити умовну, знакову систему для досягнення ясності.
“Палімпсестом” я називаю свою книгу з двох
міркувань. По-перше, необхідно було зберегти її генетичний зв’язок зі
“(щоденником-) Палімпсестом MCMXCIX a.D.”, який з
самого початку являв собою постструктуралістську гру в текст як спонтанний
літературний твір, не штучно скерований думкою, а стихійний, побудований самим
життям, де перетиналися б певні сюжетні лінії, в принципі, ніяк між собою не
пов’язані, нашаровувалися різні аспекти мого існування. Поступово цей
“Палімпсест” перетворився на історію розвитку моєї думки, все більше залишав я
свою персону й культивував саму мить осяяння, - кожен день нова думка, - це вже
був опис внутрішнього життя, незалежного від зовнішнього світу. Навряд чи тут
можна казати бодай про хоч якийсь натяк на epoche в розумінні
Гуссерля. Це була скоріше спроба онтологічного самоаналізу: “спіймати себе”,
проаналізувати не об’єкт “Я-раніше”, але схопити момент “авторефлексії”,
де суб’єкт споглядає самого себе. Одночасно хотілося вкласти в твір певне
символічне значення, як “палімпсесту останнього року тисячоліття”. Anno Domini в даному разі
мало вказувати на ту систему координат, в якій змушений діяти автор. Це
прив’язка до часу та простору – епохи, світоглядного підґрунтя, географічного регіону
тощо. Проте твір, який я пишу зараз, пов’язаний з попереднім зовсім не через
успадкування формальних ознак; він розвиває ті думки, які вже стисло та фрагментарно
зароджуються в тексті-попереднику. “Палімпсест MCMXCIX a.D.” на нашу
думку, цілком відповідає задуму автора, проте, в ньому відсутня єдність
інтенції, хоча з іншого боку це робить його більш привабливим саме як текст
більш здатний до інваріацій в процесі своєї наррації. З іншого боку,
“Палімпсест ММІ – ММІІ a.D.” – це також
певною мірою розшарований текст, бо пояснити все те, що я маю пояснити,
неможливо в межах лише одного аспекту. Основна структура тексту включатиме
підструктури, які будуть мати інше стилістичне забарвлення, ілюструватимуть
тези, наведені в основному тексті, стосуватимуться більш широких тем, ніж, на
перший погляд, вимагає основна ідея твору тощо. “Палімпсестом ММІ - ММІІ a.D.” я також
намагаюся підсумувати все зроблене мною дотепер. Це, звичайно, буде не просто
впорядкована сума попередніх елементів, бо цілий рік (приблизно з 26 грудня
1999 року до 20 січня 2001 року) не зважаючи на свою позірну “безплідність”, не
зміг законсервувати мій світогляд.
Кажучи
про композицію “Палімпсесту”, зазначимо, що він складається з основних двох
частин: в першій ми розглядатимемо структури та намагатимемося закласти
підвалини до їх деконструкції; в другій великій частині ми вже матимемо справу
з проблемою істинного буття людини (тобто нас самих, Мене самого) в світі,
розглядатимемо методи та шляхи його досягнення та остаточно деконструюємо
структури, які є перепонами на цьому шляху. Друга частина в цьому плані повинна
стати вагомішою за першу, бо, якщо у першій ми лише констатуватимемо та
аналізуватимемо факти, від яких ми повинні відштовхнутися, розпочинаючи пошук,
то друга частина й буде саме цей пошук собою являти. Власне вся наша праця
базуватиметься на протиставленні структур та буття, отже, ми можемо назвати її
екзистенційно-структуралістською за своєю суттю.
Отже,
починаємо аналіз та пошук: світу, де ми живемо, та самих себе, “закинутих” у
цей світ.
Коментарі
Дописати коментар