Орхан Памук
Імпліцитний письменник
Я пишу ось уже тридцять
років. Як же довго я повторюю ці слова! Повторюю-повторюю, й ось, вони вже
недійсні, адже настав тридцять перший рік. Втім, можна сказати, що я вже
тридцять років пишу романи. Так, але це теж не зовсім правильно. В перервах між
написанням романів я також пишу багато чого іншого – есе, рецензії, щось про
Стамбул та про політику, або ж ось такі промови для зібрань… Втім моє основне
діло, що зв’язує мене із життям, - писати романи… Є багато блискучих
письменників, що пишуть набагато довше за мене, з півсторіччя, але не надто
привертають до цього увагу. Активне творче життя таких письменників, як
Толстой, Достоєвський і Томас Манн, що я їх дуже полюбляю та досі захоплено
перечитую, тривало не тридцять, а понад п’ятдесят років… Тоді чому ж я кажу про
тридцять років? Бо мені наче кортить поговорити про письменницьку справу, про
романістику, про таку собі звичку.
Аби
мати змогу почуватися щасливим, мені щодня потрібно певною мірою підтримувати
зв’язок із літературою. Так же, як деяким хворим треба щодня приймати ложку
ліків… Коли в дитинстві я довідався, що хворим на діабет, аби вести таке ж
життя, як і в усіх інших людей, потрібно щодня робити укол, то дуже за них
засмутився; вони здавалися мені напівмертвими. В цьому розумінні моя залежність
від літератури також робить мене «напівмертвим». Особливо тоді, коли я був ще
молодим письменником, то вважав, що ті, хто називали мене «відірваним від
життя», вказували саме на цей «напівмертвий» стан. Про такого можна сказати, що
це напівпривид. Гадаю так: можливо, я-таки мертвий, втім намагаюся за допомогою
літератури повернути до життя наявний всередині мене труп. Література потрібна
мені, наче ліки. Неначе в наркоманів, література, яку мені щодня потрібно
«приймати», мов ложкою або через голку приймають ліки, повинна мати деякі
властивості та певну смислову густину.
Передусім,
«ліки» мають бути якісними. Якість для мене означає справжність і міць. Щільний
і глибокий уривок роману, що здатен змусити мене повірити в нього, робить мене
щасливим і пов’язує мене із життям міцніш за будь-що інше. Я надаю перевагу тим
письменникам, що вже померли. Бо лишень промайне бліда заздрісна примара – і ти
вже втратив усю насолоду від захоплення, що йде зсередини тебе. З роками я
бачу, що найкращі книжки написали мертві письменники. Бо якби вони не були
мертвими, то ці чудові письменники своїм єством серед нас нагадували привидів.
І тоді, побачивши такий привид на вулиці, ми б і хвилювалися так, наче побачили
привид, не вірили б своїм очам та злякано дивилися б на нього здалека. Лише
дуже нечисленні сміливці бігли б до нього за автографом. Іноді я б думав, що
через деякий час такий письменник теж помре, а його книжки посядуть іще вище
місце в наших душах. Але, звісно, завжди так бути не може…
Необхідна
мені щоденна «літературна доза», якщо я пишу, буває дуже різною. Бо в тому
стані, що в ньому перебувають такі, як я, найкраще лікування, найбільше джерело
щастя – це щодня писати не менше за півсторінки. Ось уже тридцять років майже
щодня я проводжу в себе у кімнаті за столом, пишучи, не менше десяти годин. Щоденний
обсяг того, що я можу показати й опублікувати, за ці тридцять років у
середньому менший за півсторінки. Крім того, високою є
ймовірність, що написане дещо не дотягує до того критерію, який я назвав
«якістю». Оце вам дві великі причини того, що я нещасний.
Але
не зрозумійте мене неправильно: літературна залежність мого ґатунку – це не
щось таке поверхове, як радість від краси, успіху чи то кількості написаних
книжок. Вона потрібна не для того, аби підтримувати літературне життя, а лише
щоб витримати той важкий день, що ми проживаємо. Дні завжди важкі. Життя важке,
якщо ви не пишете. Важке, якщо не можете писати. А якщо пишете, то все одно
важке, бо писати дуже важко. Віднайти серед усієї тієї важкості надію, яка б
дала змогу прожити такий день, - це бути щасливим, радіючи, якщо в цей день
вдалася хороша книжка чи сторінка, яка навіть вас переносить до якогось нового
світу.
Розповім я про те, що
відчуваю, якщо в такий день нічого доброго написати не можу, а натомість для
розради намагаюся згубитися в якійсь хорошій книзі. Ненадовго світ стає
нестерпним для моїх очей, нікчемним місцем; ті, хто мене знають, одразу ж
розуміють, що я також стаю схожим на цей світ. Наприклад, моя донька за
безнадійним виразом мого обличчя ввечері одразу ж розуміє, що того дня я нічого
доброго не написав. Я намагаюся сховати від неї своє обличчя, але невдало. «Все
одно – чи жити, чи не жити», - думаю я в такі погані миті. Я не хочу ні з ким
розмовляти, а ті, хто бачать мене в такому стані, не хочуть розмовляти зі мною.
Взагалі-то, подібний настрій певною мірою пронизує мою душу щодня після обіду,
з першої до третьої години, але я вже добре навчився лікуватися від цього
писаниною та книжками, й рятуюся від того, аби повністю не перетворитися на
мерця. Коли через подорожі, чи як раніше – військову службу, сплату квитанцій
на газ, чи наче зараз – політичні перипетії й хтозна ще які перепони, впродовж
тривалого часу я не маю змоги прийняти свої ліки, що пахтять чорнилами та
папером, мені здається, що моє нещастя перетворює мене на якусь бетонну людину.
Моє тіло наче не може нормально зрушити праворуч-ліворуч, суглоби не
прогинаються, голова напхана камінням, а піт має якийсь інший запах. Таке
нещастя може заходити ще далі: адже, взагалі-то, в житті повно покар, що
віддаляють людину від розради літературою. Якоїсь миті під час таких справ, як то
участь у багатолюдних політичних зборах, балаканини з товаришами в шкільному
коридорі, святкової зустрічі та трапези разом із родичами, вимушеної розмови з
доброю людиною, чия голова напхана купою інших людей та бозна яким телевізійним
мотлохом, попередньо запланованої «ділової зустрічі», звичайних покупок, візиту
до нотаріуса, фотографування для одержання візи, в мене раптом важчають повіки
й посеред ясного дня навалюється сонливість. Коли немає можливості повернутися
до своєї кімнати та лишитися на самоті, єдина розрада для мене – заснути
посеред ясного дня в зовсім чужому місці.
Так,
можливо, основна потреба тут не в літературі, а в тому, аби пофантазувати на
самоті у себе в кімнаті. Тоді в мене виходять дуже хороші фантазії про всі ці
залюднені місця, сімейні та шкільні збори, святкові трапези та про присутніх
там людей. Я уявляю цих людей в найменших подробицях на ще більш багатолюдній
святковій трапезі, роблю їх ще більш кумедними. В моїй уяві все цікаве,
привабливе й справжнє. З усього цього відомого та знайомого світу я починаю у
своїй уяві створювати світ новий. І ось ми підійшли до суті розмови. Аби добре
писати, мені треба добряче нудьгувати; й аби добряче нудьгувати, мені треба
занурюватися вглиб життя. Коли весь цей галас,
контори, телефони, любов, товариші, сонячне узбережжя та дощові поховальні
урочистості вже всередині, тобто поточні події майже завойовують серце, я по
суті раптом відчуваю, ніби знаходжуся збоку. І починаю фантазувати. Песиміст
міг би подумати, що він виснажений. В будь-якому з цих двох випадків всередині
лунає голос: «Повертайся до своєї кімнати, сідай за стіл». Я не знаю, як
вчиняють інші; такі, як я, беруть і пишуть. Я відчуваю, що таким виходом є не
поезія, а проза – написання оповідань і романів. Оце ще деякі відомості на тему
про властивості ліків, які мені щодня треба приймати. Ми розуміємо, що від
ліків, як і від життя, і від моці уяви, слід добряче набратися сил.
Ця
логіка, якою я користуюся, насолоджуючись визнанням та побоюючись висловити
правду про самого себе, має важливий і серйозний наслідок, що я до нього зараз
вдамся. Теорія роману, що в ній писанина розглядається як «ліки» чи розрада,
коротко виглядає так: деякі романісти, наче я, обирають теми та форми для своїх
романів згідно зі своєю добовою потребою в фантазуванні. Роман пишеться в
численних роздумах, сильному хвилюванні, гніві та бажанні; всі ми це знаємо.
Нами приховано або відкрито керують численні незрозумілі або абсурдні причини,
наприклад, сподобатися тим, кого ми любимо; применшити те, що нас дратує;
розповісти про те, що дуже нам подобається; отримати насолоду, вдавши, що ми знаємося
на чомусь, про що нам насправді нічого невідомо; отримати насолоду від того,
аби щось пригадати чи не пригадати; бути улюбленим, читаним, а також політичні
пристрасті, особисті інтереси, нав’язливі ідеї тощо… Завжди є фантазії, які нам
хочеться розповісти через ці спонуки. Нам не зовсім відомо, що являють собою ці
наші рушійні спонуки та фантазії, але, пишучи, ми бажаємо, аби нами рушило
щось, наче вітер, що дме невідомо звідки. Ми дещо віддаємося навіть цим темним
спонукам, наче довіряємо себе кораблю, що пливе невідомо куди… Але якимось закутком свого розуму ми все ж
знаємо, де наше місце на мапі й куди ми бажаємо дістатися. Навіть коли я
найбільше віддаюся вітру, то завдяки іншим письменникам, яких я знаю та якими
захоплююся, мені стає більш-менш зрозуміло, куди слід рухатися. Перед цим я
складаю план, розбиваю історію, що хочу розповісти, на розділи, розраховую, до
яких портів повинно плисти моє судно, які вантажі забрати, а які залишити,
скільки часу забере така подорож, роблю позначки на своїй мапі. Втім, коли я
вже розкриваю вітрила, а їх роздуває вітер, що лине в неочікуваному напрямку,
то я не опираюся зміні курсу моєї розповіді. По суті, роздуті вітрила – це
почуття повноти та цілісності, що на їх пошук рушить судно. Я шукаю такі
особливі місце та час, де все наче взаємопов’язано та знайоме одне одному. Саме
в цей час вітер потроху вщухає, подорож завершується, і я опиняюся в зовсім
тихому, незворушному місці. Я відчуваю, що в цих туманних і непорушних водах є
щось таке, що заважатиме просуванню роману… Я постійно хочу, аби й мені до
голови завжди приходило те, про що я розповідаю в романі «Сніг» з приводу
поетичного натхнення… Це таке натхнення, яке переживає та змальовує Колрідж,
пишучи свою поезію «Кубла Хан»… Я також хочу, аби разом із натхненням до мене в
драматизованому вигляді приходили деякі сцени та обставини роману (наче вірші
до Колріджа або до героя на ім’я Ка з мого роману «Сніг»). Якщо терпляче та
зосереджено зачекати, то таке трапляється. Писати роман – означає бути
відкритим до спонук, вітрів, митей натхнення, запаморочливих місць та туманних
і застійних часів.
Також
роман – це розповідь, що вбирає в себе ці вітри, відповідає різноманітним
формам натхнення та поєднує в багатозначній формі всі фантазії, що ми бажаємо
їх створити та втішитися ними. Але ось що є важливішим: роман – це також такий
собі кошик, що містить у собі фантазійний світ, який ми хочемо завжди
підтримувати наявним і живим. Коли ми занурюємося всередину, роман сполучає
уривки фантазій, що допомагають нам забути світ, який ще мить тому був таким
нудним. Пишучи, ми розширюємо ці фантазії, розширюємо цей другий світ, робимо
його більш довершеним, прикрашаємо подробицями. Пишучи, ми пізнаємо цей новий
світ, а пізнаючи його, нам легше тримати його в себе в голові. Якщо я знаходжуся всередині роману та добре
його пишу, то мені дуже легко зануритися
у фантазії про цей другий світ. Романи – це нові світи, вглиб яких ми радісно
занурюємося, коли читаємо їх та ще більше – коли ми їх пишемо: ті фантазії, які
бажають створювати романісти, утворюються так, щоб їх легко було переносити. Точно
так, як вони завдають радості хорошому читачеві, хорошому письменнику вони
забезпечують надійний і міцний новий світ, що зробить його щасливим, якої б
години доби він до них не поринув. Якщо мені вдається хоча б трохи створити
такий чудовий світ, я почуваюся щасливим, тільки-но вже підходячи до свого
столу зі списаними паперами. Для мене полишити відомий нам звичайний світ та
поринути до світу широкого та вільного – справа однієї миті, й більшість часу я
не хочу ані, щоб він повертався назад зсередини мене, ані, поступово розширюючи
цей другий світ, дійти до кінця роману. Це моє відчуття споріднене з побажанням
хорошого читача, що довідався про те, що я пишу новий роман: «Будь ласка, нехай
цей роман буде якомога довшим!». Я пишаюся тим, що чую такі слова в тисячу
разів більше, ніж побажання поганих видавців: «Будь коротким!».
Яким
же чином відбувається так, що породжене звичкою окремої людини в прагненні
власної насолоди та радості, може привертати увагу стількох інших людей? Читачі
роману «Мене звуть Червоний» пам’ятають слова Шекюре наприкінці роману, які
доходять до абсурду в її намаганні все пояснити. В цьому питанні моя точка зору
ближча до Шекюре, а не до маленького героя Орхана, мого тезки, дещо
недооціненого своєю матір’ю. Але, з вашого дозволу, я утну ще одну дурницю та,
поводячись наче Орхан, спробую пояснити, чому фантазії, що є ліками для
письменників, також можуть бути ліками й для інших: бо якщо я повністю
занурений у романі й пишу добре, тобто якщо я відсторонився від набридливого
телефонного дзеленчання, запитань, вимог та набридливої буденності, наївні
правила свободи та невагомості, яких я досягаю за допомогою роману, нагадують
ігри мого дитинства. Наче все спростилося, й у цій простоті мені почали
розкривати свої таємниці будинки, автомобілі, судна, будівлі, ніби вони
зроблені зі скла та показують свої нутрощі. Моя робота полягає в тому, аби
чуйно прислуховуватися до цих правил і закарбовувати їх; з насолодою
досліджувати нутрощі будинків; разом зі своїми героями кататися Стамбулом на
автобусах чи в машинах; чуйно змінювати побачене мною в місцях, які мене засмучують;
безсоромно розважатися, точно наче кажуть про дітей – навчатися чомусь,
розважаючись. Найкраща сторона письменництва, якщо ви пишете творчо,
полягає в тому, аби бути здатним, наче дитина, забути про весь світ, безсоромно
почуватися, від усієї душі награвшись і розважившись; гратися з правилами
відомого світу, неначе з іграшками, але, роблячи все це, якимось закутком свого
розуму, по той бік цієї дитячої розкутої веселості, відчувати наявність
глибокої відповідальності, що пов’язує вас з усіма читачами. Ви цілей день
граєте в ігри, але водночас глибоко всередині ви почуваєтеся серйознішим за
будь-кого. Сутність життя, силу безпосереднього зіткнення з ним, ви сприймаєте
серйозно лише завдяки тій щирості, на яку здатні діти. Сміливо встановивши собі
правила гри, що ви у неї вільно граєте, ви відчуваєте, що за вами підуть
читачі, які також піддалися тяжінню цих правил, мовлення, речень і розповіді.
Письменництво – це вміння змусити читача визнати: «Я б теж все це міг сказати,
але я не був настільки по-дитячому наївним».
Іноді я не можу повернутися до
дитячої простодушності цього світу, який я відкриваю, вибудовую та примножую,
коли фантазую, відкриваючи вітрила назустріч неочікуваним вітрам і подивляючись
на свою мапу. Таке трапляється з кожним письменником. Тобто іноді я застрягаю
на якомусь місці або через деякий час не можу продовжити роман з того місця, де
я зупинився. В таких
добре відомих ситуаціях я, мабуть, зазнаю менших труднощів порівняно з іншими
письменниками; бо я можу повернутися назад до своєї розповіді не з того місця,
де я її залишив, а з іншого отвору; оскільки я добре бачу свою мапу, то можу
продовжити свій роман з іншого розділу. Це не дуже важливо. Але цього року,
коли я займався деякими політичними негараздами, що трапилися зі мною, та знову
зітнувся з тими ж труднощами, я відчув, що відкрив дещо, пов’язане з
письменництвом. Спробую пояснити.
Порушена
проти мене справа зробила мій внутрішній політичний настрій набагато
«політичнішим», «серйознішим» і «відповідальнішим», ніж він був і ніж я хотів.
Прикра ситуація, ще більш прикрий душевний стан, скажу я, посміхаючись. Тому я
не міг знайти дитячої простодушності, необхідної для написання роману… Це було
зрозуміло, я цьому не дуже здивувався. Події поступово миналися, і я став
думати про те, що втратив «відповідальність» за терміном давності, повернувся
до дитячої грайливості та насмішкуватості, та маю завершити роман, над яким
працював три роки. Але я знову сідав до свого столу, поки ще не прокинулося
десятимільйонне населення Стамбулу – міста, в якому я зустрічаю кожен ранок, -
і в світанковій тиші намагався якомога швидше поринути до свого залишеного
посередині роману. Я змушував себе до цього та докладав усіх зусиль, аби
поринути до свого улюбленого другого світу. Після цих надмірних зусиль я бачив,
як перед моїми очима проходили частини якогось роману, що я його хотів написати…
Але це не були частини того роману, що я його тоді писав; то були сцени з якогось
зовсім іншого роману. В ті гнітючі та безрадісні дні до мене щоранку, поступово
розростаючись, приходили сцени, речення, особи та дивовижні подробиці зовсім
іншого роману, а не того, що я тоді писав впродовж трьох років… Через деякий
час я почав записувати частини цього зовсім іншого роману в зошит, занотовувати
подробиці, які раніше ніколи не спадали мені на думку. Цей роман мав бути про
картини померлого сучасного живописця… Мені до голови приходили думки то про
цього померлого художника, то про написані ним картини. Через деякий час в ці
гнітючі дні я зрозумів, що не можу повернутися до своєї дитячої
безвідповідальності. Я міг повернутися лише до днів свого дитинства, коли я
мріяв стати художником, постійно малював (як я про це розповідаю в книзі
«Стамбул») – не до дитячості, а лише до свого дитинства.
Пізніше
порушена проти мене політична справа провалилася, і я повернувся до основного
роману «Музей невинності», що я тоді писав. Зараз у ті дні, коли я можу
повернутися лише до своїх дитячих імпульсів, але не до дитячого стану душі, я
іноді пишу той роман, що сцена за сценою приходив мені в голову. Але з усього
цього досвіду в мене залишилися знання про духовний вимір написання роману.
Найкраще
я можу це пояснити, нахабно по-своєму переінакшивши запропоноване літературним
критиком і теоретиком Вольфгангом Ізером поняття «імпліцитний читач». Ізер
розвинув блискучу літературну теорію, орієнтовану на читача. Він стверджував,
що смисл роману, який ми читаємо, не полягає повністю ані в його тексті, ані в
умовах, за яких писалася книга, але десь поміж ними. Згідно з Ізером, смисл
книги виникає під час її читання, а під поняттям «імпліцитний читач книги» він
розуміє цю особливу функцію читача.
Коли
я вигадував сцени, речення та подробиці зовсім іншої книги, ніж тієї, що я її
хотів продовжувати писати, мені згадалося це поняття, і я подумав, що в кожної
ненаписаної, але вигаданої, замисленої книги (тобто у моєї книги, залишеної на
півшляху) є свій імпліцитний письменник. Завершити таку книгу можна лише тоді,
якщо ти можеш бути імпліцитним письменником цієї книги! Але я змушений бути
імпліцитним письменником книги, яку я вигадав, поміж політичних негараздів, а
також, як в більшості часу, протягом свого щоденного життя, поміж телефонних
дзвінків, дорожніх заторів і сімейних зборів. В ті ж насичені політикою скрутні
дні я не міг бути імпліцитним письменником казкової книги, що я її хотів
написати. Потім ті дні минулися; як я і хотів, я повернувся до свого роману, і
почуваюся задоволеним, думаючи про те, що скоро його завершу (історія любові,
що відбувалася між 1975 роком і сьогоденням в осередді стамбульських багатіїв,
в манері стамбульських газет…). Але, набувши весь цей досвід, я зрозумів, що
всі ці тридцять років я по суті витрачав всі свої сили, намагаючись бути
імпліцитним суб’єктом книг, які я хотів написати. Можливо, для мене це важливо
тому, що я завжди хочу писати великі, товсті, суперечливі книжки, й тому, що
пишу я повільно. Замислити книгу не так вже й складно. Я часто це роблю точно
так же, як я вигадую щось інше. А от що важко – то це бути імпліцитним письменником
книги, що ти її замислив.
Втім,
не буду скаржитися. Відколи дотепер я спромігся написати та видати сім романів,
хай навіть і примушуючи себе, значить, я можу бути письменником, що напише й замислений
ним роман. Зараз я також знаю, що наче написані та залишені в моєму минулому
книжки, після себе я також залишив декілька примар письменника, який ці книжки
спромігся написати. Кожен із цих різних семи схожих на мене «імпліцитних
письменників» розповідає з усією серйозністю та відповідальністю дітей, коли
вони грають в ігри, наче він самий знає та вірить, як за тридцять років зі
Стамбулу, такого схожого на мене міста, проглядали світ і життя.
Я
дуже хочу мати змогу писати романи ще тридцять років і під цим приводом жити в
обгортці інших персон.
Квітень 2006
р., Оклахома
Переклад з турецької -
Євген Є. Коровін ©
The World of Orient, 2019, №2
Пропонований до уваги переклад есею "Імпліцитний письменник" авторства відомого турецького письменника, сценариста та лауреата Нобелівської премії 2006 року Орхана Памука виконано вперше з метою ознайомлення української читацької аудиторії з найкращими здобутками сучасної турецької прози. "Імпліцитний письменник", текст якого О. Памук репрезентував у своєму виступі під час нагородження у квітні 2006 року найвищою відзнакою журналу "Світова література", присвячений наріжним аспектам психології літературної творчості та опису становлення авторської свідомості в контексті сучасних рецептивних теорій з урахуванням комунікативної природи художнього твору.
Коментарі
Дописати коментар