Орхан Памук

Батькова валіза

                За два роки до своєї смерті мій батько віддав мені невеличку валізу, напхану написаними ним творами, рукописами та зошитами. Як завжди жартівливо, напустивши на себе глузливий вигляд, він поспіхом промовив, що хоче, аби я прочитав їх після нього, тобто після його смерті.

- Продивися їх, - додав він дещо сором’язливо, - чи є там щось варте. Може, після мене щось вибереш, опублікуєш.

Ми були в моєму кабінеті, в оточенні книжок. Батько, наче бажаючи позбутися якогось особливого тягаря, що завдавав йому нестерпного болю, кружляв і озирався навколо, не знаючи, куди покласти свою валізу. Потім він тихенько випустив з рук свою поклажу в якомусь непомітному закутку. На мить, що її неможливо забути, ми зніяковіли, але одразу ж повернулися до своїх звичних ролей, стали жартівливими та глузливими людьми, що досить легко сприймають життя, й обидва зітхнули з полегшенням. Як завжди, ми, не надто засмучуючись, говорили про всяке різне, про життя, про нескінченні політичні проблеми Туреччини, про справи батька, що зазвичай закінчувалися невдачами.

Пригадую, що після того, як батько пішов, я ще кілька днів ходив навколо місця, де лежала його валіза, та навіть не торкався її. Мені ця маленька, чорна, шкіряна валіза з її замком і закругленими краями була знайома із самого дитинства. Батько брав її з собою, коли їздив у свої нетривалі подорожі та коли іноді носив з дому на роботу щось важке. Я пригадував, як у дитинстві, коли батько повертався з поїздки, я, відкривши цю невеличку валізу, копирсався в його речах, і як мені подобалися запахи одеколону й іноземної країни, якими дмухало з неї. Мене ця добре знайома валіза вабила до себе, бо нагадувала багато про що з минулого, з дитинства, але тепер я до неї навіть не міг доторкнутися. Чому? Звісно, через прихований всередині неї таємничий тягар.

Зараз я розповім, в чому суть того тягаря. Це означає розповісти про суть того, що робить людина, яка, закрившись у кімнаті, сівши за стіл, забившись у закуток, виражає себе ручкою на аркуші паперу, тобто – літератури.

Взявши батьківську валізу, я все одно ніяк не міг її відкрити, втім я знав про деякі зошити, що лежали в ній. Я бачив, як батько щось до них записував. Спершу я й гадки не мав про те, що всередині валізи є якийсь тягар. В мого батька була велетенська бібліотека; в юнацькі роки, наприкінці 1940-х рр., у Стамбулі він хотів бути поетом, перекладав турецькою Валерія, але не забажав писати вірші в малописьменній, бідній країні та зносити труднощі літературного життя. Батьків батько, мій дідусь, був людиною заможною; батько провів дитинство та юність в добробуті й не бажав заради писанини, заради літератури зносити труднощі. Він любив життя з усіма його принадами; я його розумів.

Першою тривогою, що втримувала мене подалі від того, що знаходилося всередині батькової валізи, звісно, був острах, що мені не сподобається прочитане. Оскільки мій батько також знав про це, він перестерігався – напускав на себе вигляд, наче не сприймає серйозно те, що знаходиться всередині валізи. Після двадцяти п’яти років письменницького життя мене засмучувало це бачити. Але я навіть не хотів сердитися на батька через те, що він недостатньо серйозно сприймав літературу… Що мене по-справжньому лякало, про що я навіть не хотів знати та довідатися, то це ймовірність того, що мій батько міг виявитися хорошим письменником. Саме через цей острах я й не міг відкрити батькову валізу. Крім того, про цю причину я навіть відверто не міг сказати самому собі. Бо, якби в батьківській валізі виявилася справжня, велика література, мені б довелося визнати, що всередині мій батько був зовсім іншою людиною. Це було страшно. Бо я, навіть у ті свої досить зрілі роки, хотів, аби батько був лише батьком, а не письменником.

Для мене бути письменником означає, що людина роками терпляче, наполегливо виявляє приховану в ній другу сутність та навколишній світ, що цю сутність утворює: коли згадують про письменництво, то перше, що спадає мені на думку, - це не романи, вірші чи літературні традиції, а людина, що замкнулася в кімнаті, сіла за стіл, зазирнула всередину самої себе й у такому стані створює новий світ. Можливо, цей чоловік, або ж ця жінка, користується друкарською машинкою; можливо, полегшує свою роботу завдяки комп’ютеру, або ж, наче я, впродовж тридцяти років пише на папері авторучкою. Пишучи, вона, можливо, п’є каву, або чай, або палить цигарки. Іноді, вставши з-за столу, вона може подивитися крізь вікно на дітей, що грають на вулиці, якщо пощастить – то на дерева та краєвид, а ще на темну стіну. Вона може писати вірш, оповідання чи, наче я, роман. Всі ці відмінності починаються після основної діяльності – сісти за стіл і терпляче зазирнути собі вглиб. Писати твір означає втілювати словами спрямований вглиб себе погляд та, покопирсавшись у собі, терпляче, вперто та радісно досліджувати цей новий світ. Впродовж днів, місяців, років сидячи за столом і поволі заповнюючи чисті сторінки новими словами, я почувався, ніби я будую собі новий світ, ніби я, точно так, як хтось камінець за камінцем будує міст чи то склепіння, винаходжу всередині самого себе якусь іншу людину. У нас, письменників, каміння – це слова. Торкаючись їх руками, відчуваючи зв’язок між ними, іноді спостерігаючи їх здалека, а іноді нібито гладячи чи зважуючи їх своїми пальцями або вістрями ручок, вкладаючи слова, ми роками, вперто, наполегливо й обнадієно будуємо нові світи.

       Для мене найбільша загадка письменництва полягає не в натхненні, яке невідомо звідки береться, а у впертості та терпінні. Цей красивий турецький вираз, «копати голкою яму», як на мене, був наче вигаданий саме про письменників. У старих казках мені подобається така зрозуміла для мене терпимість, з якою Ферхат заради свого кохання просвердлює гори. Я знаю, що коли у своєму романі «Мене звуть Червоний» я розповідаю про старих перських майстрів, які роками пристрасно вчилися напам’ять малювати одного й того самого коня й могли намалювати його навіть із заплющеними очима, я також кажу й про письменницьке ремесло, про своє власне життя. Аби бути спроможним поволі розповісти своє життя наче оповідання про інших, аби мати змогу відчувати всю внутрішню силу такої розповіді (а мені так цього кортить!), треба, набравшись оптимізму, віддати цьому мистецтву та ремеслу роки терпіння за письменницьким столом. Янгол натхнення, який до когось ніколи не приходить, а до когось навідується доволі часто, полюбляє цю довіру та оптимізм, і тієї миті, коли письменник найбільше відчуває самотність та сумнів у вартості своїх зусиль, фантазій і написаного ним, тобто, коли він вважає, що його розповіді є розповідями лише про нього самого, - наче одразу дарує йому оповідки, картини та фантазії, в яких поєднується світ, що походить зсередини нього, зі світом, що він його бажає збудувати. В моїй письменницькій справі, якій я віддав усе своє життя, гадаю, найбільше бентежило мене відчуття, що саме ті речення, оповідання, сторінки, що роблять мене безмежно щасливим, пишу не я самий, а їх знаходить і щедро дарує мені якась інша сила.

Відкривши батьків портфель, я боявся читати його зошити, бо знав, що він ніколи б не впав у такий смуток, що в нього впадав я; не самотність любив він, а товаришів, скупчення людей, салони, жарти, вештання з натовпом. Але потім я подумав так: всі ці роздуми та фантазії про терпіння та затворництво могли бути лише моїми власними упередженнями, які виникли в мене з мого життєвого та письменницького досвіду. Адже чимало було яскравих письменників, що писали в блиманні натовпу та сімейного життя, оточені щасливим джеркотінням. До того ж, коли я був ще дитиною, батько, виснажений буденністю сімейного життя, покинув нас та поїхав до Парижу, де в готельних номерах, наче чимало інших письменників, заповнював свої зошити. Я знав, що в валізі є деякі з тих зошитів, бо за кілька років до того, як віддати її, батько вже почав розповідати мені про той період свого життя. Він казав про ті роки ще й тоді, коли я був малим, але про свою ламкість, бажання бути поетом чи письменником, про смуток, що охоплював його в готельних номерах, не говорив. Він розповідав про те, як частенько бачив на паризьких вулицях Сартра, а про прочитані ним книжки та переглянуті фільми говорив так захоплено й щиро, неначе переказував якусь дуже важливу новину. Звісно, я ніколи не забував про те, яку роль у тому, що я є письменником, відіграв мій      батько, який вдома радше розповідав про світових письменників, аніж про пашів чи видатних релігійних діячів. Можливо, я мав би прочитати його зошити вже просто згадуючи про це та пам’ятаючи, чим я завдячую його велетенській бібліотеці. Я мав би бути не надто прискіпливим до літературних якостей написаного батьком, а натомість зважити на те, що, живучи разом із нами, він мав точно таку ж, як і я, потребу зачинитись у кімнаті наодинці зі своїми книжками та роздумами, шурхотіти аркушами паперу, бути опублікованим.

Але розгублено дивлячись на залишену батьком валізу, я почувався зовсім неспроможним це зробити. Іноді батько простягався на канапі навпроти своєї бібліотеки, випускав з рук книжку чи журнал і занурювався в довгі роздуми та мрії. На його обличчі з’являвся зовсім інший вираз, ніж я бачив в нього у звичайному сімейному житті з його жартами, зачіпками та невеличкими сварками; його погляд звертався вглиб самого себе; я розумів, що батько збентежений, й від цього хвилювався самий, особливо в дитинстві та ранній юності. Тепер, через багато років, я знаю, що ця збентеженість є однією з тих рушійних сил, що роблять людину письменником. Аби бути письменником, всередині нас ще до терпіння та мук повинна існувати рушійна сила, що змушує тікати від натовпу, скупчення людей, щоденної рутини, всього, що є однакового в кожному житті, та зачинятися в себе в кімнаті. Терпіння та надія потрібні нам, аби будувати глибинний світ, пишучи для себе самих. Але перша спонукальна сила – це потреба зачинятися в кімнаті, у сповненій книжок кімнаті. Безумовно, першим великим взірцем вільного та незалежного письменника, що читає ці книжки за покликом свого бажання, переборюючи в собі слова інших, прислуховується лише до голосу власного сумління й, постійно спілкуючись з книжками, формує власні думки та світ, є засновник сучасної літератури Монтень. Монтень був одним з тих письменників, якого батько часто перечитував і радив читати мені. Я хочу бачити себе одним з тих письменників, що мають за звичай, - в якій би частині світу вони не знаходилися, - чи на Сході, чи на Заході, - тікати від натовпу та зачинятися в кімнаті зі своїми книжками. На мою думку, справжня література починається там, де людина зачиняється в кімнаті з книжками.

Але, зачинившись у кімнаті, ми не такі вже й самотні, як це вважається. Нас супроводжують попередні слова, оповідки, книжки інших людей, тобто те, що ми називаємо традицією. Я вірю в те, що література є найбільш цінним здобутком, що його створила людина, аби зрозуміти саму себе. Людські спільноти, народи, нації розумнішають, збагачуються та звеличуються тією мірою, наскільки вони поціновують свою літературу та прислуховуються до своїх письменників; і, як усім нам відомо, спалення книжок і зневага до письменників провіщають націям часи темряви та невігластва. Втім література ніколи не відображає лише національну тему. Письменник, що зачиняється в кімнаті з книжками та вирушає в подорож углиб самого себе, провівши так багато років, винайде беззаперечне правило хорошої літератури: література – це майстерність розповідати свої власні історії наче чужі, а чужі історії розповідати наче свої. Аби бути спроможними на це, ми вирушаємо в путь, що починається з чужих оповідок і книжок.

У батька була хороша бібліотека в півтори тисячі книжок, чого б з лишком вистачило будь-якому письменнику. Коли мені було двадцять два роки, я, можливо, не прочитав усіх книжок з тієї бібліотеки, проте був знайомий з кожною з них окремо: я знав, які з них серйозні, а які легковажні, але просто читаються; які з них є класичними; які з них є невід’ємною частиною світу; які з них засвідчують незабутні та веселі події місцевої історії; які з них написані французькими письменниками, що їм батько надавав неабиякого значення. Іноді, згадуючи про цю бібліотеку здалека, я мріяв, що колись, у якомусь будинку в мене буде така ж чи навіть іще краща бібліотека, і з цих книжок я побудую собі власний світ. Коли я згадував про батькову бібліотеку в далечині, вона іноді здавалася мені чимось на кшталт невеличкого малюнка всього світу. Але такого світу, яким ми бачили його з нашого закутка, зі Стамбулу. Бібліотека показувала нам його. Батько складав цю бібліотеку з книжок, які він привозив із закордонних подорожей, переважно, з Парижу та Америки; придбаних ним в юності, в 1940 – 50-х рр., у стамбульських книжкових крамницях, де продавалися іншомовні книжки, в старих і нових книгарнях Стамбулу, кожна з яких мені також добре відома. Мій світ – це суміш місцевого, національного світу зі світом західним. Починаючи з 1970-х рр., я став цілеспрямовано створювати свою бібліотеку. Я ще остаточно не вирішив бути письменником; як я розповідав у своїй книзі «Стамбул», я вже здогадувався, що не буду художником, втім, яким шляхом піде моє життя, я точно ще не знав. З одного боку, в мене була невпинна цікавість і аж надто оптимістична жага все прочитати, про все дізнатися; з іншого ж боку, я відчував, що моє життя буде певним чином «неповноцінним», що я не зможу жити так як інші. Частково це відчуття, - те саме, що виникало в мене при згадуванні про батькову бібліотеку, - було пов’язано з думкою про віддаленість від центру, з відчуттям перебування на задвір’ї, що таким нам усім у ті часи видавався Стамбул. Інше ж занепокоєння, що моє життя не буде повноцінним, звісно, полягало в тому, що я добре знав: країна, в якій я живу, досить байдужа до митця, - нехай-но він пише картини чи займається літературою, - позбавляючи його надій. Неначе бажаючи подолати ці вади свого життя, в 1970-х рр. я став за гроші, які давав мені батько, жадібно скуповувати в старих стамбульських книгарнях побляклі, перечитані, запилені книжки; й ці букіністичні крамниці та книгарні, що розташовувалися на перехрестях вулиць, подвір’ях мечетей, у підніж розвалених стін, своїм злиденним, жалюгідним, безладним станом, що міг би будь-кого довести до відчаю, справляли на мене такий же вплив, наче книжки, які я читав.

Щодо свого місця в світі, то в ті часи в мене в основному було відчуття, що в літературі, так же як і в житті, я знаходжуся «поза центром». В центрі світу життя було багатшим та привабливішим за наше, а я разом з усіма стамбульцями й усією Туреччиною був поза ним. Тепер мені здається, що я поділяв це відчуття з більшою частиною світу. Те ж саме було й зі світовою літературою: її центр був надто далеким від мене. Власне, для мене йшлося не про світову літературу, а літературу Заходу; але ми, турки, були й поза ним. Свідченням цього, зокрема, була й батькова бібліотека. З одного боку був наш місцевий світ, стамбульські книжки, наша література, що я дуже любив в усіх дрібницях і не міг відмовитися любити; а з іншого – зовсім несхожі книжки західного світу, які своєю несхожістю викликали в нас і жаль, і надію… Писати, читати означало наче вирватися з одного світу та знайти розраду в відмінностях, чудесах і дивовижних проявах іншого. Я відчував, що батько, - точно так, як пізніше робив це я, - також подекуди читав роман, аби з власного життя втекти на Захід. Мені ж у ті часи книжки видавалися чимось, завдяки чому можна подолати це почуття культурної неповноцінності. Не лише читати, але й писати було наче поїхати з нашого стамбульського життя на Захід. Аби бути спроможним списати більшість тих зошитів, що були у валізі, батько їздив до Парижу, зачинявся самий в готельних номерах, а потім написане привозив назад до Туреччини. Дивлячись на батькову валізу, я відчував, що це мене бентежить також. Після того, як я впродовж двадцяти п’яти років зачинявся в себе в кімнаті, аби весь цей час у Туреччині протриматися письменником, то лише дивлячись на батькову валізу, в мене вже виникало обурення, що, письменництво, - записування того, що йде з глибини мене, - це справа, яку слід робити таємно від суспільства, держави, нації. Можливо, переважно тому я й гнівався на батька за те, що на відміну від мене, він не надто серйозно ставився до письменництва. 

Власне, я гнівався на батька за те, що він жив не так як я; за те, що він вів щасливе життя в суспільстві, бавлячись зі своїми товаришами та коханими й ніколи не ризикуючи хоча б трохи через щось посваритися. Але мене непокоїло те, що я радше назвав би не гнівом, а заздрістю, хоча, можливо, десь у мене в голові є більш вдале для цього слово. Тоді я запитував сам себе своїм, як завжди, уїдливим та роздратованим голосом: «Що таке щастя?» Чи вважати, що щастя – це вести глибоко самотнє життя, зачинившись у себе в кімнаті? Чи навпаки – жити спокійним життям, вірячи в одні й ті самі речі разом з усіма, з натовпом, та чинити згідно з такою вірою? А вдавати з себе, що живеш з усіма в злагоді, а потайки писати, сховавшись у нікому непомітному закутку, - це, власне, щастя чи лихо? Але ці запитання виникали в стані роздратованості, гніву. Крім того, звідки я взяв, що мірилом благополучного життя є щастя? Люди, газети, всі поводилися так, неначе головним мірилом життя є щастя. Хіба лише через це не варто було дізнатися, чи не є вірним зовсім протилежне? Власне, наскільки я знав того батька, що постійно тікав від нас, від своєї сім’ї? Наскільки я міг бачити його збентеженість?

Спершу відкрити валізу спонукало мене саме це. Чи могло бути невідоме мені лихо батькового життя тією таємницею, що він її міг виразити та витримати лише пишучи? Тільки-но відкривши валізу, я згадав її подорожній запах; я помітив, що деякі зошити були мені відомі – батько нашвидкуруч показував мені їх багато років тому. Більшість тих зошитів, що я в них копирсався та по одному брав до рук, охоплювали молоді роки батька, коли він покинув нас і поїхав до Парижу. Точно наче біографії моїх улюблених письменників, мене цікавило, що писав, про що думав батько в моєму віці. Але скоро я зрозумів, що нічого подібного я не знайду. До того ж, зокрема, мене бентежив письменницький голос, що то тут, то там лунав до мене з батькових зошитів. Мені здавалося, що це не батьків голос; він не був справжнім, і не належав тій людині, якою я знав свого справжнього батька. Тут був острах ще важчий, ніж збентеженість від того, що, нібито, будучи письменником, він не міг бути моїм батьком: наявний у мені страх нездатності бути справжнім перетворювався на кризу справжності, яка, наче особливо в моєму юнацтві, змушувала мене ставити під сумнів все своє єство, життя, бажання писати та свої власні твори; вона була потужнішою за моє побоювання, що батькові твори можуть не виявитися добрими, та навіть побачити, що на батька справляли надмірний вплив інші письменники. Розпочавши писати роман, перші десять років я відчував цей острах ще глибше, мені важко було постати проти нього, я боявся, що одного дня, зазнавши невдачі та охоплений такою ж тривогою, я кину писати роман, наче свого часу перестав писати картини.     

Я тут вже казав про ті два основні відчуття, що їх на коротку мить викликала в мене валіза, яку я зачинив та відсунув: відчуття знаходження на задвір’ї та сумнів у здатності бути справжнім… Звісно, що не заглиблення в ці бентежні почуття становили основу мого життя. Я відкривав, досліджував, поглиблено вивчав ці почуття в усій їхній повноті, з усіма побічними наслідками, нервовими закінченнями, внутрішніми взаємозв’язками та різноманітними кольорами в себе за столом, роками читаючи та пишучи. Звісно, що, особливо в юності, я безліч разів переживав їх то як ледь помітний біль, то як п’янку чуттєвість, а то й як збентеження, яке почасти вдиралося в мене з життя та книжок. Проте цілком пізнати відчуття знаходження на задвір’ї та тривогу за здатністю бути справжнім я міг пишучи про них романи, книжки (наприклад, «Сніг» і «Стамбул» про провінційність; «Мене звуть Червоний» та «Чорна книга» про тривогу за справжністю). Для мене бути письменником означає виявляти постійний інтерес до своїх прихованих ураз, які ми носимо в собі та в найкращому випадку здогадуємося про те, що вони в нас є; наполегливо їх досліджувати, вивчати, добре їх розкривати й робити ці урази та страждання свідомо привласненою частиною своєї особистості та своїх творів.

Письменницька справа полягає в тому, аби розповідати про те, що знає кожен, але не знає, що він про це знає. Читачеві приносить насолоду, неначе він здивовано мандрує дуже добре відомим йому світом, коли ми відкриваємо, розвиваємо таке знання та ділимося з ним. Звісно, ми також отримуємо цю насолоду від майстерності відливати у своїх творах відоме нам в усій його справжності. Письменник, що, зачинившись у себе в кімнаті, роками розвиває цю майстерність і намагається збудувати світ, відштовхуючись у своїй роботі від власних прихованих ураз, виявляє глибоку довіру до відомих та невідомих йому людей. Я завжди носив у собі цю довіру, відчуваючи, що люди схожі одне на одного, бо носять у собі схожі урази, й тому здатні порозумітися. Вся справжня література спирається на дитячу та оптимістичну віру в те, що люди схожі одне на одного. Той, хто роками пише, замкнувшись у себе в кімнаті, таким чином намагається висловити про це людству та світу, що в нього немає центру.  

Втім валіза мого батька та пожовклі кольори нашого звичайного стамбульського життя давали зрозуміти, що у світу таки є осереддя, й воно знаходиться далеко від нас. У своїх книжках я багато казав про чеховське почуття провінційності, якого цей основоположний факт надавав нашому життю, та про сумнів у своїй справжності, що був ще одним його побічним наслідком. По собі знаю, що переважна більшість населення світу живе з цими почуттями; живе, навіть іще важче пригнічене, зчепившись зі страхами невпевненості в собі та меншовартості. Так, найбільшими лихами людства все ще залишаються бідність, голод, бездомність… Але тепер телебачення та газети розповідають нам про ці головні лиха набагато спритніше та легковажніше за літературу. Якщо вже казати про головне лихо людства, то основне, що належить пояснювати та досліджувати сьогоденній літературі, - це позиція самоусунення, острах почуватися нікчемними та пов’язані з ним почуття меншовартості, це всенародне переживання крихкості та зламу своєї гідності, це сумніви у власних достоїнствах, це різноманітні прояви озлобленості та образи, нескінченні уявлення про своє приниження та породжені ними національні самовихваляння та самозвеличування… Щоразу зазираючи у власну внутрішню темряву, я можу зрозуміти ці здебільшого ірраціональні та аж надто емоційні уявлення, що їх назовні виносить саме мовлення. Нам відомо, як поза Заходом – у тому світі, що з ним я себе легко можу ототожнити, великі народи, суспільства та нації через образи та побоювання бути приниженими піддаються такому страху, що подекуди доходить до дурості. Мені також відомо, як у Західному світі, з яким я себе також легко можу ототожнити, нації та держави, надмірно горді своїм багатством і витвором Ренесансу, Просвітництва та модерну, подекуди впадають до схожого на ту дурість себелюбства.

Тож, не лише мій батько, але й усі ми надаємо надто великого значення роздумам про осереддя світу. Тоді як те, що примушує нас роками зачинятися в себе у кімнаті, аби написати твір, є переконанням у зовсім протилежному; це віра в те, що люди колись зрозуміють написане нами, бо в усьому світі вони схожі одне на одного. Але, наскільки я знаю по собі та з написаного батьком, - це оптимізм, уражений та отруєний гнівом на своє становище на задвір’ї, поза центром. Я досить часто відчував любов і відразу до Заходу, що їх упродовж всього свого життя відчував Достоєвський. Але головне, чому я навчився з цього, головне джерело оптимізму, - це був той зовсім інший світ, який створював цей великий письменник по той бік самого себе, виходячи за межі стосунків любові та ненависті до Заходу.      

Всі письменники, які віддали цій роботі своє життя, знають цю істину: коли ми сідаємо за стіл писати, світ, який ми створюємо, обнадієно пишучи роками, в решті решт опиняється в зовсім інших місцях. З-за столу, що ми за нього сідаємо засмученими, а подекуди й розгніваними, ми поринаємо у зовсім інший світ по той бік свого смутку та гніву. Хіба не міг поринати в такий світ і мій батько? Досягнутий після тривалої подорожі такий світ дарував мені відчуття дива, точно наче після довгого мореплавства розвіюється туман, і перед нами в усіх своїх кольорах поступово вирізняється острів. Це також схоже на те, що бачать і відчувають західні мандрівники, наближаючись з півдня на судні до Стамбулу, з якого спадає ранковий серпанок. Там, наприкінці подорожі, до якої вони вирушали зі сподіваннями та цікавістю, знаходиться ціле місто з його мечетями, мінаретами, будинками, вулицями, пагорбами, мостами й узвозами – там є цілий світ. Хочеться негайно потрапити всередину цього нового світу та згубитися в ньому, неначе хороший читач губиться поміж книжкових сторінок. Розгнівані та відверто засмучені своїм становищем на периферії, на задвір’ї, поза осереддям світу, сідаючи за стіл, ми винаходимо зовсім новий світ, що змушує забути ці почуття.

На відміну від того, що я відчував у дитинстві та юності, тепер для мене осереддям світу є Стамбул. Не лише тому, що я провів там майже все своє життя, але тому що водночас впродовж тридцяти трьох років я змальовую його людей, вулиці, мости, собак, фонтани, дивакуватих героїв, лавки, відомі обличчя, а також чужинські страхітливі тіні, темні плями, ночі та дні, ототожнюючись із кожним із них. З цього моменту цей вигаданий мною світ відділяється від мене й у мене в голові стає більш справжнім за місто, в якому я живу. Тоді всі ці люди та вулиці, речі та будівлі починають неначе всі разом говорити одне з одним, неначе вибудовувати між собою стосунки, що я їх раніше не помічав, неначе жити своїм власним життям, а не в моїй уяві та книжках. Цей світ, що я його терпляче будую у своїй уяві, неначе рию голкою колодязь, починає тоді видаватися мені більш справжнім за будь-що.

Можливо, мій батько віднайшов щось на кшталт такого щастя, якому письменники віддають роки свого життя, - не буду упередженим щодо цього, казав я, подивляючись на валізу. Я почувався вдячним йому за те, що він не був з тих батьків, що наказують, забороняють, пригнічують та карають, але завжди залишав мені свободу та виявляв до мене глибоку повагу. Оскільки на відміну від багатьох моїх товаришів дитинства та юності мені невідомий був острах перед батьком, подекуди я розкуто та по-дитячому вірив у здатність зробити щось лише силою своєї уяви, а оскільки мій батько в юності хотів бути письменником, то я щиро вважав, що можу бути письменником. Я мав поблажливо прочитати та зрозуміти те, що він написав у готельних номерах.

З такими оптимістичними думками я відкрив валізу, що вже багато днів пролежала в тому місці, де її залишив батько, й, докладаючи всю свою волю, став читати деякі сторінки, деякі зошити. Що ж такого написав мій батько? Я пригадую якісь примари з паризьких готелів, деякі вірші, деякі парадокси, витівки розуму… Тепер я почуваюся наче той, хто після автомобільної катастрофи насилу пригадує попередні події, що вилетіли з голови, але навіть під примусом не бажав би пригадувати зайве. Коли в моєму дитинстві мати та батько опинялися на порозі сварки, тобто починалася ця вбивча мовчанка, батько, аби змінити атмосферу, одразу ж вмикав радіо, й ми усе забували ще до того, як закінчувалася музика.

Я ж декількома словами, що мають вам сподобатися та слугуватимуть мені наче та музика, - зміню тему! Як відомо, нам, письменникам, найчастіше полюбляють задавати таке запитання: «Чому ви пишете?». Я пишу, бо воно йде зсередини мене! Пишу, бо непридатний для нормальної роботи, як усі інші. Пишу, бо хай будуть такі книжки, як пишу я, а я їх читатиму. Пишу, бо сильно гніваюся на нас усіх і на кожного. Пишу, бо мені подобається цілий день сидіти у кімнаті та писати. Пишу, бо можу витримати дійсність, лише перетворюючи її. Пишу, бо нехай увесь світ знає, як проживали та проживаємо своє життя я, інші, всі ми, в Стамбулі, в Туреччині. Пишу, бо полюбляю запах паперу, ручки, чорнил. Пишу, бо вірю в літературу, мистецтво створювати романи сильніше за будь-що інше. Пишу, бо це – моя звичка та пристрасть. Пишу через острах, що мене забудуть. Пишу, бо мені подобаються слава та ставлення, що я їх таким чином здобуваю. Пишу, аби залишатися на самоті. Пишу, наче розумію, чому я так сильно гніваюся на всіх і на кожного. Пишу, мовляв, закінчу вже той роман, інший твір чи сторінку, що якось вже почав писати. Пишу, бо всі від мене цього очікують. Пишу, бо по-дитячому вірю в безсмертя бібліотек і ряди своїх книжок на полицях. Пишу, бо життя, світ, усе неймовірно красиве та вражаюче. Пишу, бо приємно передавати словами всю цю красу та багатство життя. Пишу через насолоду, що я отримую від вигадування та складання розповідей. Пишу, аби врятуватися від почуття, що, наче уві сні, я ніяк не поїду туди, куди можна було б поїхати. Пишу, бо ніяк не можу стати щасливим. Пишу, аби стати щасливим.

Через тиждень після того, як батько приходив до мого кабінету та залишив там свою валізу, він знову навідався до мене, як завжди, з плиткою шоколаду в руці (він забував, що мені було сорок вісім років). Як завжди, ми знову поговорили про життя, про політику, переповіли сімейні плітки, посміялися. Якоїсь миті батьків погляд затримався на тому закутку, де він залишив свою валізу, й він зрозумів, що я її звідти забрав. Наші погляди зустрілися. Настала важка, незабутня тиша. Я не міг йому сказати, що відкрив валізу та намагаюся читати її вміст, і відвів погляд. Але він зрозумів. Я ж зрозумів те, що зрозумів він. Він же зрозумів те, що я зрозумів те, що зрозумів він. Скільки б секунд не тривали ці взаєморозуміння, вони все одно тривали б лише саме стільки. Бо батько був впевненою в собі, спокійною та щасливою людиною: він завжди був готовий розсміятися. Й наостанок, виходячи з дому, він, як завжди, знову казав мені теплі, підбадьорливі слова, як звичайний батько.  

Як завжди, я дивився услід батьку, заздрячи його щасливій вдачі, безжурності та безтурботності. Втім я пригадую, що того дня всередині мене також блукало якесь сороміцьке щасливе ворушіння. Можливо, я не такий спокійний, як він; я не жив, наче він, так безтурботно та щасливо; але відчуття, що я визнав його твори… - ви зрозуміли… Я ніяковів через таке почуття до свого батька. Крім того, батько не був у моєму житті центром тяжіння, він залишав мені свободу. Все це має нам  нагадувати про те, що письменництво та література глибоко пов’язані з вадою, що знаходиться в самому осередку нашого життя, з почуттями щастя та провини.

Але в моїй розповіді є симетрія, що змушує мене відчувати ще глибшу провину, - інша ураза, про яку я одразу ж згадав того дня. За двадцять шість років до того, як батько залишив мені свою валізу, коли мені було двадцять два роки, я вирішив усе покинути та стати романістом, зачинився в себе у кімнаті й через чотири роки завершив свій перший роман «Пан Джевдет і його сини»; машинописну копію цієї ще не виданої книги я тремтячими руками дав батьку, аби він почитав її та висловив свої міркування про неї. Але не тому, що я розраховував на його смак і проникливість; для мене його схвалення було важливим через те, що на відміну від матері він не був проти того, аби я став письменником. Тоді батько був далеко, не з нами. Я терпляче чекав на його повернення. Коли через два тижні він приїхав, я побіг відчиняти йому двері. Батько нічого не сказав, але одразу ж так мене обійняв, що я зрозумів, що моя книга йому дуже сподобалася. Ненадовго ми заціпеніли, неспроможні ані поворушитися, ані сказати ні слова, що буває трапляється в миті впливу справжніх почуттів. Потім ми трохи заспокоїлися, й тільки-но стали розмовляти, як батько із щирим захопленням, хоча й надто піднесено промовив, що був впевнений у мені та в моїй першій книзі, при тому настільки, що тут же сказав, що колись я отримаю цю премію, яку сьогодні я приймаю з великою радістю.

       Він сказав ці слова, наче справжній турецький батько каже синові: «Колись ти станеш пашею!», - скоріше аби підтримати та наснажити, ніж змусити повірити в це чи поставити цю премію за мету. Він роками повторював ці слова кожної нашої зустрічі, аби підбадьорити мене.

Мій батько помер в грудні 2002 року.

Шановні члени Шведської академії, що вшанувала мене присвоєнням цієї високої винагороди, дорогі гості, я б дуже хотів, аби сьогодні мій батько був серед нас.

Грудень 2006 р., м. Стокгольм

Переклад з турецької –

Євген Є. Коровін ©