Мугаммед Фізулі

Ода воді

Гей, око! На вогонь в моїй душі нехай не ллються з тебе слізні води,

Бо полум’я, що розгорілося в мені, твої не зможуть загасити води.

Не знаю, чи то кольором води є синій колір бані небосхилу,

Чи води сліз, які течуть з моїх очей, бездонною блакиттю небо вкрили.

Те, що твій погляд гострий, наче меч, моє ізрізав серце радістю, - не дивно:

Адже вода у себе на шляху полишить шрами навіть на камінні.

Неначе постраждалий у бою із осторогою губами в воду лине, 

Так і душа моя про стріли вій твоїх говорить так, неначе зараз згине.

Нехай не трудиться даремно садівник, що в сад спрямовує бурхливі води,

Бо жодна навіть з тисячі троянд не квітне, мов твого обличчя врода.

На білосніжному пергаменті слова, рукою майстра виписані вміло,

Не сліплять очі так, як пух твого лиця, мов на пергаменті - вода, а не чорнила. 

Не дивно, про ті щічки згадка вже сама зволожує мої старечі вії, -

Коли троянду поливаю я, то й для шипів води я не жалію.

В час смутку погляд гострий, наче меч, мою хай не жаліє душу кволу,

Бо добру справу чинить, хто вночі води ковтнути спраглому дозволить.

О серце! Забажай-но же тих вій, що до душі впилися наче стріли,

Й у час розлуки відшукай води, щоб досхочу мене, стражденного, впоїла.

Неначе п’яним пити їх вино, тверезим – воду пити до вподоби,

Як прагнуть суфії ріки Кавсар в раю, - торкнутись губ твоїх жадаю насолоди.

До твого саду, схожого на рай, вода тече постійно, без упину,

Вона, мабуть, теж закохалася у стать, струнку, мов кипарис, на світ єдину.

Землею шлях відріжу я воді до того місця, де живе моя кохана,

Адже вода – то мій суперник, і йому мою любов забрать в мене не дано.

О друзі! Раптом смерть якщо мені не дасть поцілувать коханій руки,

Зробіть тоді із праху мого глек, й води у ньому принесіть їй на розлуку.

Глухий до плачу пташки кипарис тоді лиш зглянеться на горлиці благання,

Коли йому до ніг впаде вода, яка вмива  вбрання його старанно.

Убратись в колір крові солов’я жадає жадібна й безжалісна троянда,

Вода ж, ввійшовши до її гілок, у красні шати їй не дасть вдягтись нарядно.

Святим шляхом тече ясна вода, указаним Пророком Мухаммедом,

І чисту сутність людству розкрива, - славетне ймення, що луна над мінаретом.

О Ти, найблагородніший з людей, добірний перл божественного моря,

Ти дивом пломінь зла водою окропив, печаткою скріпив Господню волю.

Тверде каміння у спекотний час перетворив Пророк на чисту воду -

Вологою троянди напоїв і саду повернув блискучу вроду.   

Неначе океан, безмежні чудеса, що сталися за волею Пророка:

Вода язичницькі каплиці залила, згасила полум’я на службі у пороку.

Той, хто побачить, як у час скрутний поллє Пророк зі свого пальця воду,

Від здивування тут прикусить палець свій, якщо не вірує в Його святу природу.

Якщо зміїної отрути вип’є друг, водою стане життєдайною отрута,

Але, як ворог вип’є воду ту, вона йому змією горло сплута.

Коли обличчя Він своє вмива, краплину кожну, що з нього спада додолу,

На морі милосердя тисячами хвиль відгомонить вода Йому хвалою.

Поміж каміння неясним шляхом тече вода весь вік свій мимоволі.

“Землі торкнуся на Його ногах”, - у дзюркоті вода своєму мовить.

На тій землі, де трон Його стоїть, вода жада розбризкатися світлом.

І від престолу не повернеться вона, якщо краплини іскрами розсипле.

П’яниці воду п’ють після вина, аби із рота випитим не тхнуло,

Так грішники уславлюють Тебе – з надією, щоб горе їхнє вщухло.

Обранцю Господа, найкращий із людей! для спраглого змочити зсохлі губи

Вода жаданна, так і змученій душі моїй лише Твоє ім’я на світі любе.

О море див, у Ніч піднесення росу перетворив на непорушні зорі,

З краплин води планети Ти створив, що віддзеркалюєш Ти їх в своєму морі.

Якщо в пригоді станеться вода тому, хто лагодить Твою святу могилу,

То з Сонця, наче з чистого струмка, йому водою промені полинуть.

Страх перед пеклом полум’ям рясним пече мою нещасну грішну душу;

Й лише на те, що з хмари милості Твій дощ його загасить, сподіватись мушу.

Прості слова, що пише Фузулі, аби уславити ім’я свого Пророка,

Перлинами стають, неначе навесні вода краплинами спадає з хмар високих.

Тієї днини, як настане Суд Страшний, коли з очей моїх, що приспано коханням,

Полинуть води сліз від суму по Тобі, що я в собі носив у радощах й стражданнях, -

Надію покладаю на Тебе, що, грішного, мене Ти не полишиш

Й даси мені води із джерела, Пророче мій, з усіх людей найвищий.  

Опубліковано:  Коровін Є.Є. Досвід художнього перекладу твору давньоазербайджанського поета Мехмеда Фузулі «Su Kasidesi» / Вісник сходознавства. – К. – вид-во КНУ ім. Т. Шевченко, 2003