Розмисли Інтерпретатора

Орхан Памук Імпліцитний письменник             Я пишу ось уже тридцять років. Як же довго я повторюю ці слова! Повторюю-повторюю, й ось, вони вже недійсні, адже настав тридцять перший рік. Втім, можна сказати, що я вже тридцять років пишу романи. Так, але це теж не зовсім правильно. В перервах між написанням романів я також пишу багато чого іншого – есе, рецензії, щось про Стамбул та про політику, або ж ось такі промови для зібрань… Втім моє основне діло, що зв’язує мене із життям, - писати романи… Є багато блискучих письменників, що пишуть набагато довше за мене, з півсторіччя, але не надто привертають до цього увагу. Активне творче життя таких письменників, як Толстой, Достоєвський і Томас Манн, що я їх дуже полюбляю та досі захоплено перечитую, тривало не тридцять, а понад п’ятдесят років… Тоді чому ж я кажу про тридцять років? Бо мені наче кортить поговорити про письменницьку справу, про романістику, про таку собі звич...

Мугаммед Фізулі Ода воді Гей, око! На вогонь в моїй душі нехай не ллються з тебе слізні води, Бо полум’я, що розгорілося в мені, твої не зможуть загасити води. Не знаю, чи то кольором води є синій колір бані небосхилу, Чи води сліз, які течуть з моїх очей, бездонною блакиттю небо вкрили. Те, що твій погляд гострий, наче меч, моє ізрізав серце радістю, - не дивно: Адже вода у себе на шляху полишить шрами навіть на камінні. Неначе постраждалий у бою із осторогою губами в воду лине,   Так і душа моя про стріли вій твоїх говорить так, неначе зараз згине. Нехай не трудиться даремно садівник, що в сад спрямовує бурхливі води, Бо жодна навіть з тисячі троянд не квітне, мов твого обличчя врода. На білосніжному пергаменті слова, рукою майстра виписані вміло, Не сліплять очі так, як пух твого лиця, мов на пергаменті - вода, а не чорнила.   Не дивно, про ті щічки згадка вже сама зволожує мої старечі вії, - Коли троянду поливаю ...

Орхан Памук Батькова валіза                 За два роки до своєї смерті мій батько віддав мені невеличку валізу, напхану написаними ним творами, рукописами та зошитами. Як завжди жартівливо, напустивши на себе глузливий вигляд, він поспіхом промовив, що хоче, аби я прочитав їх після нього, тобто після його смерті. - Продивися їх, - додав він дещо сором’язливо, - чи є там щось варте. Може, після мене щось вибереш, опублікуєш. Ми були в моєму кабінеті, в оточенні книжок. Батько, наче бажаючи позбутися якогось особливого тягаря, що завдавав йому нестерпного болю, кружляв і озирався навколо, не знаючи, куди покласти свою валізу. Потім він тихенько випустив з рук свою поклажу в якомусь непомітному закутку. На мить, що її неможливо забути, ми зніяковіли, але одразу ж повернулися до своїх звичних ролей, стали жартівливими та глузливими людьми, що досить легко сприймають життя, й обидва зітхнули з полегшен...